творчість

Як написати картину? Здається, що відповідь проста: беру фарби, пензлики та полотно або папір. Але з чого почати? Чи є в мене готова ідея? Що хочу передати глядачу?

Перебираючи картини, раптово бачу одну, яку вже декілька разів починала, а потім відкладала протягом дев’яти місяців. Дивлюсь на неї уважно, ніби це не моя робота. Темно-синій фон, майже ніч, посередині - концентричні кола коричневого та перлинного кольору, фактурні, що закручуються до центру. «І що я хотіла тут намалювати?» - подумки питаю себе. Вирішую додати гарячих кольорів: жовтого та трохи червоного ближче до центру кола. Тепер це нагадує мені якусь галактику у всесвіті. Стоп! Але ж галактика, як жінка, така ж прекрасна, мінлива та загадкова. Тоді можна додати їй туманність з образом жінки. Так через дев’ять місяців народилась нова картина «Галактика».

Мій учитель живопису завжди нагадував мені два постулати, які я запам’ятала і продовжую ними керуватися. Пізніше я вивела свій, третій.

Перший постулат: якщо не вкладаєш душу та розум у роботу, з художника перетворишся на ремісника.

Для мене мої картини - частка мене, як діти, в яких я вклала сили та енергію. Кожна робота має свій характер. І це не тільки про кольори, фактури чи сюжет. Вони народжуються як особистості, як індивідуальності.

Одні пишуться легко, на одному подиху, без особливої підготовки та ескізів. Рука сама рухається, ніби хтось невидимий тримає її й керує, як вітер керує повітряним змієм. Робота виходить цілісною. У такі моменти відчуваю, ніби сама Муза стоїть за моїми плечима. Мене охоплюють радість і задоволення від виконаної роботи.

Інші потребують попередньої мозкової роботи. В голові оселяється Ідея! Починаю створювати начерки та ескізи. Потім переношу їх на полотно, але результат не завжди влаштовує. Вношу якісь зміни. Не подобається. Щось не те. Треба обміркувати. Роблю собі чаю або кави. Сідаю з горнятком у руках подалі від картини. Відволікаюсь. Після короткої перерви продовжую працювати. Так може тривати кілька днів або тижнів. Зрештою виходить доволі хороша картина, за яку не соромно.

І тут головне пам’ятати другий постулат: найкраще - ворог доброго. Тобто потрібно вчасно зупинитися. Але коли? Де та межа?

Іноді робота затягується на довше, ніж я розраховувала. Дивлюсь на своє творіння, і моє очікування не збігається з реальністю. Намагаюсь виправити, але з кожним наступним підходом зникає запал, драйв. Розумію, що дива не сталося. Бажання продовжувати малювати цю картину зовсім зникає. Приходить ментальна втома. Я відкладаю її, але не забуваю. Розумію, що час для її народження ще не настав.

Берусь за нову картину. Через деякий час відкладена знову потрапляє мені на очі. Надходять ідеї, які на перший погляд здаються вдалими, але після першої ж спроби я знову її відкладаю. Ще не час. Так може повторюватися кілька разів. Зате після такого довгого процесу болісних пошуків та очікувань іноді виходить гарна робота, якою можна пишатися.

У моїй практиці було також кілька випадків, які я не можу пояснити інакше, ніж матеріалізацією уявного. Коли я дуже сильно занурююсь у картину, точніше - в образ того, що хочу відтворити, я ніби емоційно проживаю в ній. А згодом з’ясовується, що я справді опиняюсь там. Ці випадки я описала в оповіданнях «Мідії і страх» та «Дежавю на широті Кашкайша».

Є й кілька творів, яких я не планувала створювати. Під час роздумів або підготовчої роботи над якимось проєктом несподівано починаю малювати ескіз на тему, яка абсолютно не стосується проєкту. Відкладаю його як неістотний, але він уперто нагадує про себе. Це стає якимось насланням. Тоді я вирішую дати життя цьому твору. Насправді це проситься назовні емоція, яка найбільше турбує душу на цей момент. Найчастіше така картина створюється швидко, алла прима, без особливих зусиль і часу. Завершену роботу ховаю подалі й повертаюсь до розпочатого.

Ви можете запитати, чому я ховаю їх подалі. Тому що на ці картини я не можу дивитися спокійно. Тут люди, шини у вогні, серед диму видніється колона з Берегинею. Майдан 2014 рік. Пізніше цю картину в мене купила людина, яка брала участь у цих подіях.

 А на другому полотні зображені голови та спини людей, що рухаються до світла, а серед них - одна людина у білому халаті. Внизу цифра 2020. Пандемія. 

Далі було багато начерків та картин. 2022 рік. Нещадна та руйнівна війна з російськими загарбниками, яка досі триває. Частину картин віддала. Але одну залишила собі: стилізоване жовто-блакитне серце, яке протикають стріли з темного оточення, залишаючи на них криваві сліди.

Після довготривалої роботи над проєктом або серією робіт нападає втома та апатія. Ні сил, ні ідей. Що робити?

Я знайшла спосіб, як долати такий стан. Спочатку даю собі відпочити, насититися емоціями. Ідеально працює прогулянка на свіжому повітрі або подорож, але недовга, щоб лінь не заволоділа мною. А далі - сідати за роботу, навіть коли не знаєш, над чим.

Я вивела для себе третій постулат: Муза тебе не побачить, якщо тебе немає на робочому місці з пензлем або олівцем у руках.