ГЛАВА 34

     Макс.

     Увесь час що розмовляв з замовниками був неначе на голках. Неприємне передчуття, того що ось-ось щось станеться ні на мить не полишало. Тож при першій змозі кинувся прожогом туди, де останній раз бачився з Марією, алі вона, наче крізь землю провалилася.

     Одразу дістав з кишені стільниковий телефон і набрав її. відчуття небезпеки лише посилилося. 

     “Абонент знаходиться поза зоною досяжності…”, - донеслося зі слухавки.

    “Трясця… твою ж…”, - емоційно висварився, не дуже турбуючись про те, чи чує мене хтось у цей момент.

- Щось сталося? - поцікавився Мурат, який щойно підійшов до мене.

- Сталося! - приречено відповідаю. - Маша щезла.

- Може відійшла кудись? Ну там в жіночу кімнату наприклад! - спробував заспокоїти товариш. 

- Ні! Не цього разу! - кидаюся до сходів, він за мною. 

- Звідки така впевненість? Передчуття теж інколи підводять! - вигукує він, ледве встигаючи за мною. 

- З нею щось сталося, інакше телефон був би в мережі. - відповідаю і роззираюся на всі боки, щойно ми вдвох з ним опинилися на вулиці.

     Серце видає шалений ритм, подих перехоплює, голова починає паморочитися від шалених емоцій.

     Зараз, прийшло розуміння, що я майже нічого про неї не знаю. 

    Гірко посміхаюся, нахиляюся вперед, спираючись долонями об власні коліна, а потім сідаю на сходи.

    Якщо з нею щось сталося? Де шукати? З чого починати? Єдина нитка за яку хоч якось можна зачепитися - Марк Кураховський. 

     Едуард. 

- Едіку, ти знову не в гуморі? - ірина зазирнула мені у вічі.

     “Схоже вона знущається наді мною!”, - аж щелепу зводить, а обличчя, напевно, зараз добряче перекосило.

- Це ти так глузуєш!? - вигукую, не в силах витримати злість, яка вирує всередині.

- Ні-ні. Звичайно ні! Але ж … Дівчина ось-ось вилетить з Туреччини! Все ж добре? Чи ні? - почала заїкатися помічниця. - Її відсутність можна теж спробувати використати для того, щоб Мельник зробив все що нам треба… 

- Чи ти зовсім дурепа, Ірино? - сиплим голосом відповідаю. - Ти хоч знаєш чия вона донька? Та ми з тобою по краю прірви ходили. Волосся дибки стає й досі. А все через тебе і твою дурнувату ідею! - гримаю. 

      Не знаю, чи то так співпало, що саме сьогодні мої люди поклали мені на стіл досьє на цю Марію. Як можна так помилитися щодо неї? Досі не можу втямити! Звичайно, я розумів, що дівчинка не звичайна! І коштовності, які вона так сильно бажає повернути - не дешеве скло, але чия вона донька справді не знав. 

      Неприємне відкриття, я Вам скажу! 

    Просто одна прикрість за іншою. Мельник, який як пісок щезає крізь пальці. Марія, яка примудрилася не лише провалити моє завдання, а ще й закохатися. З чого я це взяв! Облиште! Я бачив цей погляд не раз у своєму житті! Тільки жодного по відношенню до власної персони. 

     Красуня, якій пальця до рота не клади, бо відкусить аж по лікоть, так просто дозволила б себе поцілувати, якби сама цього не хотіла? Сумніваюся!

      Ну добре! Нехай! Я не бачив її обличчя на власні очі, лише фото, але ж і цього було досить.

- І що тепер? Ми так просто відпустимо її? - ошелешено запитує Ірина.

       “Сто років би тебе не бачив. Давай, добий мене! Як ти вмієш”, - стискаю щосили щелепу.

- Ні! - змушую себе відповісти. - Борг ніхто їй пробачати не збирається, я не благодійна крамничка! - ціджу.

- А зараз, залиш мене. Хочу побути сам. - читаю сповіщення, яке щойно прийшло на мій стільниковий: “Дівчина в літаку”, заплющую очі і відкидаюся на спинку свого крісла.

      “Можна трішки видихнути”.