Глава 7

Тріс продовжує йти за мною до виходу з аеропорту, хоч би як я не прискорювала крок – я все одно відчуваю на собі його погляд, його особливий погляд, який досі пам'ятає моя шкіра.

— Ти не маєш права! Забирайся! — різко розвертаюся і штовхаю його в груди. Повз поспішають люди, яким байдужа моя драма, тому, не стримуючи емоцій, кричу в обличчя хлопця, який колись так багато для мене означав. — Чому ти продовжуєш мене мучити? За що, Трістане? Мстиш за своє невдале життя? Я сумую через смерть батька, мені дуже погано, а тут ще й ти рани сіллю посипаєш! Крім огиди, я до тебе зараз нічого не відчуваю! Ти моя найбільша помилка у житті!

— Тіно, ти все не так зрозуміла. Я знаю, що тобі важко і хочу просто бути поруч, щоб підтримати, — добре, що хоч не намагається доторкнутися до мене.

— Мене є кому підтримати! Я тебе не потребую! — зло кидаю у відповідь.

— Але ти не можеш прогнати мене з похорону. За вашими традиціями попрощатися може прийти кожен, хто має таке бажання.

— А мої бажання ти до уваги не береш? І ніколи не брав, тобі було начхати на всіх, крім себе. Не смій до мене підходити чи говорити зі мною. Попрощайся з моїм батьком, попроси у нього подумки пробачення, хоча я дуже сумніваюся, що він тобі пробачить, і котись! — Біжу до таксі і молюся, щоб він не сів зі мною в одну машину. Але Тріс залишився стояти стовпом, проводжаючи мене поглядом. Недовго думаючи, дістаю тремтячими руками телефон і відправляю Августу повідомлення:

«Не знаю, як я це винесу. Тріс теж тут»

Я сподівалася, що він зателефонує, тому відразу зняла слухавку:

— Мені так хочеться повернутися в минуле і ніколи не знайомитись з твоїм братом! — Видаю на емоціях.

— Можливо, тоді б ми теж з тобою не зустрілися, хтозна, залишилася б у Хорватії, м'яла б спини своїм землякам і ніколи б не дізналася про зануду Августа Барнса, якому б все життя чогось не вистачало. Тебе, наприклад, — шумно зітхає він. — Тіно, якби ти знала в якій я люті... Тріса, звичайно, часто заносило, але останнім часом він поводиться як абсолютно кінчений придурок. Розумію, що тобі не вдасться на нього не реагувати. Але постарайся, пташко. Бережи нерви, сама знаєш усі хвороби від них та невдалих падінь. Я постараюся щось зробити.

— Тільки не надумай летіти, у твоєму стані не можна. Боже, мені не варто було тобі писати, я змусила тебе психувати. Мінус десять балів мені, — закушую до болю губу, адже знаю, що на нервовому ґрунті його болі можуть посилитися.

— Агов, відставити паніку та самобичування. Ти все правильно зробила, тепер ти мені подобаєшся ще більше, це означає, що ти мені довіряєш і я це дуже ціную. Прилетіти я все одно не встигну, але маю одну ідею. Побачимо, що з цього вийде. Тримайся від мого брата подалі і ближче до рідних, навряд чи він тебе діставатиме при сторонніх. Скажи йому, що ми тепер разом, нехай піде втопиться, море поруч.

— Гаразд. Взагалі раніше я не була такою істеричкою, це я поряд з тобою розслабилася. Подзвоню пізніше.   

— Чекаю, — голос зосереджений, зібраний. Що ж ти задумав, Августе?

Мама все організувала, до мого приїзду всі вже зібралися в церкві. Ева тримає для мене чорну хустку, зустрічаючи мене біля дверей. Обійнялися без слів, бо слова зараз не потрібні, мені достатньо погляду подруги, її дотиків, знаю, що вона підтримує мене. Але коли Ева побачила, що з наступного таксі вийшов Тріс — її очі розповзлися на пів обличчя, а щелепа відвисла до грудей.

— А цей що тут забув?

— Намагається отримати прощення, — відповідаю втомленим голосом, не обертаючись. — Мабуть, ти написала про похорон Ріку, а той швиденько повідомив новину старому другові.

— Ти послала його до диявола? Чи він не знає дороги? Я йому зараз рило намилю!

— Облиш, не зважай на нього, це привид минулого, нехай бродить. Ходімо, хочу обійняти маму.

Відспівування, цвинтар, поминальний обід, все це огортає твоє існування в жалобні тони. Сумні посмішки, згаслі погляди, тихі голоси. Як сказав священник: «Ми прощаємося з тілом, а зв'язок із душею покійного кожен зберігає у своїх спогадах, у своєму серці, тому поки ми пам'ятаємо наших померлих близьких – вони з нами». Трісу вистачило совісті не стирчати на поминальному обіді, але я майже впевнена, що я його ще побачу. Мама теж встигла розпитати мене про колишнього, вірніше видавити з мене кілька слів, бо розмовляти поки що бажання немає і розповідати їм про Августа я теж не збираюся, надто зарано визначатися в статусах. Мені б самій розібратися, що відбувається між мною та Августом.

Дивлюся на годинник, розумію, що в Лос-Анджелесі зараз глибока ніч і упертюх швидше за все спить, але все одно набираю.

— Привіт. Я зараз сама в домі мого батька, слухаю, як у вікна б'ється вітер, на морі сьогодні шторм. Жахливо хочу спати і за законом нелюдів вирішила розбудити тебе.

— Тріс до тебе не чіплявся? Я, до речі, не зміг заснути, тому поговори зі мною, а я поки подрімаю, твій голос мене заспокоює.

— Навіть деспоти повинні спати, Августе Барнсе, не засмучуй мене. Тріс після цвинтаря зник з радарів, але підозрюю, що завтра він не пропустить нагоди підстерегти мене десь біля хвіртки з підготовленою промовою. Ти робив вправи? Звичайно ж ні.

— Навіщо тоді питаєш? — Гмикає у слухавку. — Назвеш мені адресу хвіртки, поряд з якою тебе можна підловити?

— Навіщо?

— Пташко, я прошу не просто так, і поки що не збираюся розкривати карти, просто довірся мені, — звичні владні нотки, які тільки підкреслюють та посилюють його магнетичну харизму. Заінтригував, тому довелося назвати адресу без пояснень і нарешті вкластися спати без зайвих сюсюкань, без цього «цьом-цьом, думаю про тебе, моя солоденька, хочу тебе всюди», все це Август може передати паузами між слів, це мені в ньому і подобається.

…Звичайне спілкування відволікає, я слухаю торохтіння Еви, розпитування мами, говоримо тільки про роботу та про життя у великому місті, не торкаючись особистого, але я до болю в суглобах відчуваю, як мене тягне до моря, як воно мене кличе, і я не бачу сенсу чинити опір.