Глава 3

Сьогодні в клініці пацієнтів було небагато і, незрозуміло чому, я навіть зраділа, що зовсім не втомилася, що в мене вистачить сил попрацювати з Августом. Подумки я називаю його Августом, а вголос все частіше називаю Арчі, смішно і трохи сумно. Після вчорашнього мені одночасно хочеться його побачити, і в той же час мене напружує та іскра інтимності, яка між нами проскочила, це може стати на заваді роботі, цього не повинно було статися. Мабуть, мій стан якимось чином передався моїй машині, вона раптом чхнула посеред дороги, сіпнулася та заглухла. Навіть упіймала себе на думці: «Може, це знак долі?»

У мене два варіанти, вірніше три: викликати таксі, зателефонувати до Августа, щоб він прислав за мною машину чи не їхати взагалі. Останній варіант занадто малодушний і неправильний, адже я не звикла відступати. З чого раптом мені боятися саме цих карих очей? Виходячи з практичних міркувань, вибираю другий і набираю номер містера упертюха.

— Привіт, тільки не кажи мені, що з якоїсь причини ти не зможеш приїхати, — він одразу взяв слухавку і миттєво пішов у наступ.

— Причина справді є, але ти можеш її вирішити. Моя машина не хоче заводитися, я в техніці не розбираюся, може поломка через якусь дрібницю, але для мене це складніше, ніж перелом хребта. Я стою на узбіччі, не доїхавши половини шляху.

— Зрозуміло, чекай, я висилаю машину. Можеш не відключатися, побалакаємо, щоб тобі не було самотньо. Розкажеш, що тобі снилося?

— Берег моря. Мені снилося, як мене кличе море. Я сумую за батьківщиною. П'ять років як приїхала з Хорватії, а все ніяк не можу звикнути до Штатів, — так, Тіно, стоп, щось ти сильно розбалакалася, нащо йому знати ці відверті подробиці. — А що снилося тобі, Арчі?

— Ти.

— Не бреши, ти сказав це навмисне.

— Можеш не вірити, але після тих вправ, які ти змушуєш мене виконувати, ти мучиш мені в нічних жахіттях. Повечеряєш зі мною після занять? Я хочу, щоби ти погодилася!

— А ти ніколи не помічав за собою, що ти не просиш, а наказуєш? Після такого тону хочеться відповісти відмовою, — зітхаю в слухавку. Мені здається він невиправний щодо характеру. Хоча, хіба мене повинні хвилювати його закидони, для мене важливо, щоб Август знову подався підкорювати чортову гору, поставити на ноги цього деспота і зберегти нестерпного пацієнта лише у своїх спогадах. І в цей час внутрішній голос тихенько прошепотів:

«Ти трохи лукавиш, Тіно»

— Пташко, ти просто не знаєш, як я можу насправді командувати, — озвався Август. — З тобою я ще стримуюсь і поводжуся дуже мило, як мені здається. Ти посміхнулася?

— Ні, і не подумала, — посміхаючись, закушую губу.

— Брехухо, я почув. То що ти відповіси мені щодо вечері? Які твої улюблені страви? Я, звісно, буду тільки парене і несмачне. Бачиш, я теж умію підкорятися.

— Ну, якщо вже ти так наполягаєш, мабуть, спантеличу твого кухаря. Гаразд, я повечеряю з тобою, але нехай він приготує для мене грегаду. Це національна хорватська страва, схожа на рибне рагу. А ще я хочу розат, мій улюблений десерт. Запам'ятав? Я чую, як ти смієшся!

— Мені подобається, що ти кидаєш мені виклик. Мій водій повинен під'їхати з хвилини на хвилину. Чекаю з нетерпінням, коли твої чарівні ручки торкнуться моєї широкої спини.

Коли я дісталася й увійшла до кімнати, Август вже слухняно лежить на масажному столі. Масаж він любить, а ось вправи терпіти не може через біль та відчуття слабкості в ногах.

— Ну, привіт, Арчі. Ти сьогодні не такий похмурий.

— А ти сьогодні виглядаєш бадьорою та свіжою.

— Заради тебе працювала з іншими пацієнтами в половину сили, — готую олію, розігріваю руки.

— Неправда, ти фанатка своєї справи, це я вже зрозумів. Але це не погано. Ти така ж цілеспрямована і вперта грамотійка, як і я.

— Ні, не така сама, як ти. Я красивіша та добріша, — усміхаюся, ковзаючи долонями по його шкірі, вітаючись з кожним м’язом.

— Мабуть, погоджуся, — бурмотить, теж усміхаючись. Ти диви, який лагідний.

— А тепер помовчи, розслабся і відчуй, як я віддаюся тобі з усією душею. …У сенсі старанно проробляю кожен м'яз, — швидко додаю до сказаного, щоб любитель іронізувати не перекрутив мої слова. Сорок хвилин, щоб розігріти його тіло і ще стільки ж часу потрібно витратити на заняття.

— Ну, що, готовий до тортур? Заради нашої мети жаліти тебе не буду.

— Нещадна тиранка. Наприкінці на мене ж чекає втішний приз, тому якось витримаю, зчепивши зуби, — сьогодні він навіть не так важко зітхає.

— Августе, прийшов ваш брат, — зазирає Френк, дивуюся його відмороженій фізіономії, складається враження, що цього громилу ніщо не може похитнути.

— Скажи йому хай погуляє! — Невдоволено кидає Август, сівши з моєю допомогою.

— А якщо я не хочу гуляти? — прокляття, цей… голос… ніби з ножем до серця. Я так хотіла забути цей голос, його усмішку, риси обличчя, але так і не змогла. Різко повертаю голову… зустрічаючись поглядом з Трісом. Сіпнулася, ніби мене вдарили по обличчю. І від цього неприємного сюрпризу на очі вмить навернулися злі сльози. Не тому, що я його зустріла, а тому, що Август виявився його братом і тепер я навряд чи зможу закінчити лікування, бо ноги моєї тут більше не буде.

— Тіно? — він приголомшений не менше, ніж я. Обличчя витяглося, очі округлилися, завмер і вирячився.

Повертаюся до Августа, який пильно за нами спостерігає. Відчуваю, як тремтять мої губи і навіть не помітила, що вчепилася йому в коліно:

— Сторонніх на заняттях бути не повинно, — видавила з останніх сил, вони з мене раптом випарувалися, ніби розкрилися давно забиті дірки. Відводжу погляд і заплющую на хвилинку очі, намагаючись взяти себе в руки і заспокоїти дихання. Ось тільки серце не хоче мене чути, воно відбиває дикий ритм обурення, воно проти перебувати поруч із Трісом, воно хоче бігти, не обертаючись.

— Трісе, вали звідси. Побачимося завтра вдень о другій годині. І надалі попереджай про свій прихід, — сухо процідив Август.