2.

Перший раз я побачила Ярослава, коли татко розбагатів настільки, що увійшов до еліти нашого міста і був із сім'єю запрошений на вечірку до заміського маєтку Заремських - батьків Ярослава, однієї з найвпливовіших сімей. Мені на той час було тринадцять років - незграбний підліток, цибатий, довгов'язий, схожий на лелеку. Але сама собі я здавалася вже дуже дорослою та неймовірно привабливою (Згадаю себе тоді й сміхом заходжуся). І просто захмарно самовпевненою.
Тому, коли мене представили нащадкові Заремських, я впевнилася, що цей голлівудський красень неодмінно має стати моїм! І плювати, що він старший за мене на одинадцять років та, здається, має дівчину. Куди їй до неперевершеної мене! Сексуально усміхнулася, відкинула за спину довге каштанове волосся та млосним голосом (принаймні, мені тоді так здавалося) попросила хлопця принести мені келих вина.
Ярослав весело поглянув на мене, пильно так, знизав поглядом з голови до ніг, а потім презирливо та з насмішкою видав:
- Дитинко, дитячого шампанського не завезли, тому доведеться задовольнитися лимонадом. І я тобі не офіціант, щоб виконувати всі твої забаганки. Ходи до дітлахів, там ти точно знайдеш собі й компанію, і лимонад.
І махнув рукою у бік дитячого майданчика, де під наглядом нянь бавилися зовсім малюки.
Поряд засміялися його друзі, коли Ярослав жартівливо вклонився мені. А я просто згоряла від сорому, не знаючи куди подітися на незнайомому обійсті. Здавалося, насмішкуваті очі споглядають звідусіль, а сміх, що лунає, безперечно стосується тільки мене. Хотілося провалитися крізь землю, аби тільки сховатися від свідків моєї ганьби.
Врятувала мене людина, від якої я найменше очікувала такого вчинку.
- Привіт. Не бери в голову слова того придурка! - до мене зверталася неймовірно вродлива дівчина років шістнадцяти. - Насправді, він досить милий, проте зараз просто хизується перед своїми пришелепкуватими друзями.
- О, дякую, - її слова бальзамом пролилися на мою роз'ятрену душу. - А ви?...
- А я сестра, Карина Заремська. Ходімо, у мене є прихована пляшка вина, знімемо стрес.
Відтоді з Кариною ми потоваришували, а Ярослава мені вдавалося успішно уникати протягом чотирьох років.
Наступна наша зустріч пройшла уже на нашій території - у маєтку мого батька. Карина на той час уже навчалася закордоном, а я готувалася здавати ЗНО. З дівчиною час від часу ми спілкувалися через відеозв'язок, тож я була в курсі усіх її справ. І коли одного разу вона спочатку довго не виходила на зв'язок, а потім зателефонувала і попросила про зустріч, я зрозуміла, що сталося щось жахливе.
На жаль, як у воду дивилася.
Карина прийшла назустріч без мейк-апу, у спортивному костюмі та заплакана, що за звичних обставин було для неї вкрай неприйнятним. І розповіла жахливу історію: її батьки разом зі старшим братом потрапили у кошмарну аварію - їх автівка на великій швидкості злетіла з дороги у прірву. Батьки загинули на місці, Ярослав отримав численні пошкодження і ще невідомо, чи залишиться він живим. Увесь тягар відповідальності - похорон, боротьба за життя брата, управління величезною компанією - лягав на тендітні плечі дівчини й вона просто не знала, як їй з усім цим впоратися.
На допомогу, як не дивно, прийшли не партнери по бізнесу Заремських, поміж яких був і мій батько, а прості люди: працівники компанії, обслуга в домі. Зрештою, Карині вдалося впоратися з ситуацією, а Ярослав, що видерся з лап смерті, став до руля компанії, дозволивши сестрі завершити навчання і вже набагато пізніше очолити нещодавно створену закордонну філію. Невміло, недосвідчено, але він не дав піти на дно дітищу своїх батьків і навіть не втратив жодного робочого місця. Партнери, які на початку трагічних подій категорично відвернулися від Заремського-молодшого, тепер зі шкіри лізли та підлещувалися, аби не втратити ласий шматок у вигляді співробітництва з компанією, що знову набирала обороти. Ярослав Заремський попервах нікому не відмовляв, аби втриматися на плаву. Саме таким чином він і опинився у нашому маєтку.
На той бенкет у нас збиралися тільки дорослі, а тому сімнадцятирічній мені там робити було нічого. На щастя.
Я забилася аж на горище, де мала свій, ізольований від усього світу, облаштований куточок з віконцем, яке виходило якраз на парадний вхід. У задоволенні поспостерігати за гостями я собі відмовити не могла, тому жадібно припала до скла, аби не пропустити нічого цікавого. Декого з тих, що прибували, я давно знала, дехто видавався трохи знайомим, а інших я і взагалі бачила вперше. Скоро потік гостей вичерпався, шум тепер доносився із заднього двору, де на терасі були накриті столи й звідки лунала музика. Я вже хотіла перебратися до іншого вікна, аби й далі спостерігати за гостями, як тут коло наших воріт зупинився фургон. Овва! А це ще хто?
З водійського сидіння вистрибнув молодий підтягнутий хлопець, одягнений у діловий костюм, підскочив до задніх дверцят, прочинив їх і... допоміг вибратися звідти іншому чоловікові, що сидів у кріслі з електроприводом для людей з інвалідністю. Коли вони повернули до нашого будинку, я з подивом і острахом упізнала у тому, хто сидів у кріслі, Ярослава Заремського. Змарнілого, схудлого, навіть постарілого. Боже, що з ним трапилося?! Невже це все наслідки тієї страшної аварії? Чому Карина нічого мені про це не розповідала? Хоча тут якраз немає нічого дивного: після того інциденту у їхньому саду я категорично заборонила хоч словом згадувати про її брата. Тож вона мовчала й тепер...
Я відчула укол совісті, бо вже давно переросла оту свою пихатість і, я сподівалася, стала адекватно сприймати дійсність та свою пересічність, а не винятковість, хоч як би мені не хотілося іншого. І вже давно хотіла вибачитися перед Заремським молодшим за свою тодішню ідіотську поведінку, та все не було нагоди. Як і сказати про це Карині. А тепер мені було прикро, що через мою дурість одна з кращих подруг не змогла повністю відкритися мені. Я аж пошкодувала, що сьогоднішнє зібрання не передбачає присутності дітей, а то обов'язково б підійшла до Ярослава і перепросила.
Заремський зі своїм супутником (помічник? компаньйон?) не пішли в дім, як робили це всі гості до них, а звернули на стежину, яка оперізувала будинок та вела на ту ж задню терасу. Я метнулася горищем до протилежного віконця, в якому побачила, як присутні по черзі вітають новоприбулого, вдаючи палкі обійми та цілуючи повітря коло його щоки. І так награно це в них виходило, що я аж скривилася. Виразу обличчя з такої відстані було не розібрати, та мені здавалося, що Ярослав аж ніяк не радий. То що ж змусило його прийти на це збіговисько лицемірів?