Ранок

Вночі майже ніхто не спав.

Світло прийшло повільно, крізь двері й щілини, спершу сіре, потім тепліше. Богдана сиділа біля входу. Томила лежала на лаві, але очей не заплющувала; час від часу торкалася грудей і прислухалася до власного подиху.

Немир сидів біля вогню. Сольмирів ніж лежав поруч. Відтоді, як повернулися з повітки, він його не брав.

Завид кілька разів виходив у двір і повертався мовчки. Коли стало досить видно, пішов до повітки. Богдана рушила з ним.

Завид відчинив двері.

Вишата лежав так само, як уночі. Полотно, яким Немир прикрив йому груди й обличчя, не зсунулося.

Завид відгорнув край, подивився й знову накрив.

— Я думав, він встане.

Богдана поклала долоню йому на передпліччя. Завид не глянув на неї, але руку не відсмикнув.

— Не встав, — сказала вона.

— Знаю.

Вона затягнула ремінець на Вишатиній торбі.

— Треба його людям сказати.

— Скажемо.

— І про Сольмира.

Завид ковтнув.

— Скажемо.

Собака зайшла до повітки сама. Обнюхала Вишатине взуття, потім край полотна. Не загарчала й не відступила.

Коли вони вийшли, сонце вже торкалося верхівок дерев. За двором шлях спускався до яру — той самий, яким учора вони несли Вишату додому.

Завид дивився туди довго.

— Звідти він ішов.

— Так.

До хати повернулися разом.

Немир уже стояв. Він підняв Сольмирів ніж, провів пальцем по старій латці на піхвах і засунув його за пояс.

Томила побачила це й знову торкнулася грудей.

— Поїмо — підемо, — сказав Немир.

— Куди? — спитав Завид.

— Спершу до Вишатиних. Хай ідуть сюди. Потім питатимемо тих, хто вернувся зі сходу.

Томила мовчки підійшла до порога.

Шматок хліба, який вона лишила там уночі, лежав незайманий.

Вона підняла його.

Богдана подумала, що Томила поверне хліб до решти, але та пройшла через двір до повітки.

Нахилилася над Вишатою й поклала хліб біля його руки.

Потім випросталась і вийшла.