Річ

Немир ішов першим. Завид ніс черепок із жаром. Томила трималася трохи позаду, але від хати не відстала.

Богдана дивилася на повітку.

Двері були прочинені. Як і раніше.

— Я перший, — сказав Завид.

— Ні, — відповів Немир.

— Чому?

— Бо я сказав.

Цього разу Завид не сперечався.

Немир зайшов.

Богдана — за ним.

Вишата лежав так само. Голова трохи повернута набік. Руки вздовж тіла. Торба — біля стіни.

Немир став над нею.

— Світла.

Завид підняв черепок із жаром вище, щоб було видно.

Богдана присіла.

Торба була проста й потерта, така сама, як у багатьох подорожніх.

Вона розв'язала ремінець.

Зверху лежала згорнута тканина, під нею — кресало, шматок труту, маленький брусок і ще кілька дрібних речей.

— Його, — сказав Завид.

— Бачу.

Богдана переклала речі на долівку.

Немир мовчав.

На самому дні лежав окремий невеликий згорток, затягнутий вузькою смугою тканини.

Богдана взяла його.

Немир простягнув руку.

— Дай.

Вона віддала.

Немир розв'язав вузол.

Усередині були ніж і піхви.

Богдана спершу подумала, що це Вишатині, але його власний ніж лишався при ньому, на ремені. Цей був другий, окремо загорнутий.

Немир завмер. Не надовго. Просто перестав дихати на один удар серця.

Завид нахилився ближче.

— Що?

Немир повернув піхви до світла.

Біля краю шкіра була підлатана темнішим шматком, шов ішов нерівно.

Немир провів по ньому великим пальцем.

— Сольмирів.

Богдана раптом згадала порожнє місце біля вогню, де Сольмир сідав перед дорогою. Досі воно було просто порожнім — таким, куди людина ще могла повернутися.

Томила тихо сказала:

— Ні.

Немир навіть не глянув на неї.

— Я латав.

Завид узяв піхви за нижній край.

— Може, схожі.

Немир відсмикнув руку.

— Я латав.

Немир сказав це тихо, але Завид більше не сперечався.

Томила зайшла всередину.

— Покажи.

Немир подав їй ніж.

Вона не торкнулася, лише подивилася, а тоді сіла просто там, біля стіни.

— Він би не віддав.

Сольмир не віддав би свого ножа Вишаті.

Не на дорогу.

Не просто так.

Завид дивився на піхви довше за всіх.

— Коли вони йшли, ніж був при ньому.

Немир не ворухнувся.

— Бачив?

— Сам допомагав ремінь підтягнути. Ніж був там.

Завид відвернувся й притиснув кулак до рота. Постояв так трохи, тоді знову глянув на ніж.

Томила опустила голову.

— Міг загубити.

— Тоді Вишата не загортав би його окремо, — сказала Богдана.

Богдана не хотіла вимовляти цього, та мовчати вже не могла.

Завид подивився на Вишату.

— Він узяв після...

Не договорив.

Немир кивнув.

— Після.

Томила стиснула губи.

— Ти не знаєш.

— Знаю.

— Тіла нема.

— Ножа нема в нього.

— Це не те саме.

— Для нього — те саме.

Томила глянула на чоловіка.

— Не кажи так.

Немир опустив очі.

Богдана бачила, як він тримає піхви. Не міцно. Навпаки, дуже обережно.

Томила приклала долоню до грудей — туди, де її давило.

Подивилася на Вишату.

— То через це?

Ніхто не відповів.

Десь у дворі протяжно рипнуло дерево.

Усі замовкли.

Завид підняв черепок ще вище. У дверях нікого не було.

Потім зовсім поруч, за Немировою спиною, долівка глухо хруснула — так, ніби хтось став на неї всією вагою.

Завид різко повернувся.

Порожньо.

Немир дивився тільки на Вишату.

— Сольмир не вернеться, — сказав він.

Томила заплющила очі.

Немир не відводив очей від Вишати.

— Я зрозумів. — Він сів біля стіни й поклав ніж у піхвах собі на коліна. — Ти доніс.

І тиша.

Ні кроку.

Ні скрипу.

Ні руху.

Собака перестала гарчати.

Завид стояв із піднятим черепком і не опускав руки.

Богдана слухала.

Власне дихання.

Томилине.

Завидове.

Немирове.

І більше нічого.

Минув час; ніхто не знав скільки.

Богдана склала назад у торбу тканину, кресало, трут і брусок.

Немир першим підвівся.

Ніж лишив у руці.

— Торбу не чіпайте більше.

— А Вишату? — спитав Завид.

Немир подивився на нього.

— До ранку тут.

Томила встала сама. На порозі зупинилася. Поглянула на двір. Потім назад на Вишату.

— Він таки дійшов, — сказала вона.

Немир нічого не відповів.

Завид причинив за ними двері повітки.

Всі повернулися до хати.

Цього разу собака пішла за ними.