Усередині

Ложка лежала на долівці.

Ніхто не поспішав її піднімати.

Томила стояла біля лави, притиснувши долоню до грудей.

— Вона була тут, — сказала Богдана.

— Була, — відповіла Томила.

Завид подивився на двері.

— Я піду ще раз.

— Куди? — спитала Богдана.

— До Вишати.

— Ти вже ходив.

— І ще піду.

Немир не зупинив його.

Завид вийшов. Переступаючи поріг, зім'яв край попеляної смуги.

Всі мовчали.

Богдана чула, як він відчинив двері повітки. Потім — тишу.

— Лежить, — крикнув Завид.

Томила сіла.

— Добре.

Ніхто не сказав, що саме в цьому доброго.

Богдана почула, як Завид причинив двері повітки.

Він повернувся швидко.

— Як поклали.

Немир дивився у вогонь.

— Торба?

— Так само. Не рушав.

Немир кивнув.

Богдана підняла ложку й поклала назад на лаву.

Томила хотіла підвестися. Не підвелася.

Спершу Богдана подумала, що Томила просто зачепилася ногою за край лави. Та її плечі раптом пішли вниз, наче хтось поклав на них обидві руки.

— Томило?

Та не відповіла.

Її пальці вчепилися в край лави.

Немир підскочив першим.

— Що?

Томила відкрила рот.

Повітря не вийшло.

Богдана схопила її за плече.

Томила була важча, ніж мала бути, наче її притискали.

— Завиде!

Він уже був поруч.

Разом вони потягли Томилу до себе.

Першу мить її не відпускало. Потім відпустило.

Так просто, що Богдана мало не впала.

Томила різко вдихнула.

Один раз.

Другий.

— Вишато... — видихнула вона.

Немир опустився перед нею навколішки.

— Де болить?

Томила показала на груди.

— Не болить.

— Тоді що?

Вона тяжко ковтнула повітря.

— Не давало.

— Що?

Томила глянула на нього зло.

— Якби знала, сказала б.

Завид озирнувся.

— Тут хтось був.

Усі мовчали.

Богдана дивилася на долівку біля Томили. Земля була така сама, як досі; тільки Томилині ноги стояли біля лави, нічого більше.

Собака лежала в дальньому куті. Вуха притиснуті. Вона не гавкала, лише дивилася.

Знадвору долинув сухий стук.

Завид побіг.

— Стій! Разом! — крикнув Немир.

Але той уже вискочив.

Богдана лишилася з Томилою й Немиром. Цього разу вона не дивилася на двері. Вона дивилася на Томилу — на червоні пальці, якими та все ще стискала край лави.

Через мить Завид повернувся.

— Що? — спитав Немир.

— Вишата лежить.

— Я це знаю.

— Ні.

Він сперся рукою об стіну.

— Я двері відчинив. Він лежить. Руки так само. Голова так само. Торба поруч.

Богдана зрозуміла раніше за Немира.

— А стук?

Завид подивився на неї.

— Зсередини.

Томила перестала важко дихати.

— Звідти?

Він кивнув.

— Я стояв над ним. І почув у себе за спиною.

Немир підвівся.

— Що саме?

— Наче торбу зачепили.

— Ти дивився?

— Ні.

— Чому?

— Вперше за вечір не захотів.

Томила тихо сказала:

— От, тепер мудрий.

Немир підійшов до дверей. Не вийшов. Стояв так, щоб бачити двір і темні двері повітки.

— Він ішов сюди.

Завид глянув на батька.

— Хто?

— Вишата.

— Хто зна — ми самі його принесли.

— Ні. — Немир повернувся. — До того.

Усі замовкли.

— Звідки знаєш?

— Не знаю, — сказав Немир одразу. — Але його дім не тут. А він лежав на нашій дорозі. Сам. Ішов зі сходу, від Вручого. І Сольмира нема.

Томила заплющила очі.

Немир продовжив:

— Якщо він ішов до нас, то з чим?

Завид подивився на двері. Потім на Богдану.

— Торба.

Цього разу ніхто не сперечався.

Богдана взяла черепок із жаром.

— Разом.

І подала черепок Завидові.

Немир кивнув.

Томила теж підвелася.

— Ти лишаєшся, — сказав він.

— Ні.

— Томило.

— Ні.

Вона ще дихала обережно, але голос був рівний.

— Він уже був тут.

Немир не відповів. Томила першою переступила поріг, обминаючи хліб. За нею вийшли інші.