Слід

Коли вони повернулися до хати, Томила нічого не питала. Глянула на Немира, дочекалася його кивка й відламала від хліба невеликий шматок.

Поклала біля порога.

Богдана бачила, як Завид це помітив. Іншим разом він би щось сказав. Тепер промовчав.

— Він? — спитала Томила.

— Він, — відповів Немир.

Собака лежала збоку від входу. Не дивилася на повітку — дивилася на порожню смугу двору між повіткою й хатою, ту саму, від якої відступала ще до темряви.

Немир сів ближче до дверей.

— Ніхто сам не ходить, — сказав він. — Якщо треба надвір — разом.

Томила кивнула.

Завид не заперечив.

Довго нічого не було. Вогонь потріскував, Томила терла великим пальцем край миски. Богдана ловила себе на тому, що стежить не за дверима, а за собакою.

Та підняла голову раніше, ніж вони почули звук.

Біля повітки щось глухо впало.

Завид підвівся.

— Разом, — нагадав Немир.

У двір вийшли троє. Томила лишилася біля вогню, але двері не зачинила.

Під стіною повітки лежало дерев'яне відро. Увечері воно стояло сторч.

Завид поставив його назад і нічого не сказав.

Богдана глянула на землю. На сухому місці слідів майже не було. Від повітки до хати тяглася тільки витоптана смуга двору.

— Ви там? — гукнула Томила.

— Тут, — відповів Немир.

— А воно щойно по стіні шкрябнуло.

Завид обернувся до хати.

Не побіг.

Це Богдана помітила теж.

Вони повернулися.

Томила показала місце біля входу. На дереві нічого нового не було.

Богдана присіла біля порога. Тут земля була м'якша від попелу й пороху, які щодня тяглися з хати на ногах.

— Дай миску.

— Навіщо? — спитала Томила.

— Хочу знати, чи воно сюди заходить.

Томила подала миску.

Богдана підгорнула трохи холодного попелу від краю вогнища й розсипала тонку смугу поперек входу. Сама переступила назад.

— Тепер ніхто не виходить.

Немир глянув на попіл, потім на неї.

— Добре.

Томила сіла. Край хліба біля порога лишався незайманий.

Завид став так, щоб бачити і двір, і Вишатині двері.

Чекали.

Цього разу кроків не було.

Саме тому Богдана не відразу зрозуміла, чому собака раптом відсунулася від входу. Не гарчала — тільки притисла вуха й поповзла боком, не спускаючи очей із порожнього місця перед порогом.

Попіл був рівний.

Потім посеред смуги він повільно осів.

Не слід ноги.

Не лапа.

Маленька темна ямка, наче щось на мить сперлося на землю й забрало вагу.

Завид втягнув повітря крізь зуби.

Немир не ворухнувся.

Томила дивилася на хліб.

Богдана теж.

Хліб лежав там само.

Тоді за Томилиною спиною тихо дзенькнуло.

На краю лави хиталася дерев'яна ложка.

Богдана пам'ятала, що клала її плазом.

Ложка покрутилася ще мить і впала на долівку.

Томила не обернулася відразу.

Спершу подивилася на Немира.

— Уже в хаті, — сказала вона.

Ніхто їй не заперечив.