Ім'я

Вечеряли мало.

Не тому, що не було чого їсти. Просто раз по раз дивилися на двері.

Томила поставила горщик ближче до вогню, сіла на край лави й не торкнулася своєї миски. Завид їв швидше, ніж звичайно, наче хотів покінчити з цим і вийти надвір. Немир мовчав.

Богдана теж мовчала.

Собака лежала біля порога, підібгавши лапи. Вона не просила шматка.

— Ти ж казав, що бачив його десь, — озвалася Томила до Завида.

— Може, бачив.

— Де?

— Якби знав, сказав би.

Немир підвівся.

— Ходімо.

Завид відсунув миску.

— Я з тобою.

Богдана теж встала.

Томила глянула на всіх трьох.

— А я тут посиджу, так?

— Хтось має вогонь стерегти, — сказав Немир.

— От і добре. Бо він, певно, втече.

Вона сказала це сухо, ніхто не всміхнувся.

Надворі вже потемніло. Не зовсім ніч, та дерева за двором стояли однією темною стіною. Повітку було видно лише тому, що двері лишили прочиненими.

Завид узяв жарину в черепку.

— Не треба, — сказав Немир. — Тут близько.

— То ти в темряві його впізнаватимеш?

Немир нічого не відповів.

Усередині було душніше, ніж удень. Від землі тягнуло вогкістю, від чоловіка — потом, кров'ю й дорогою.

Богдана присіла біля стіни й відсунула жердину, щоб не заважала ногам. Завид поставив черепок так, аби світло падало на обличчя.

Немир нахилився.

Цього разу довше.

Він витер чоловікові щоку краєм старого полотна. Потім ще раз.

— Ні, — сказав тихо.

Завид глянув на нього.

— Що?

Немир не відповів одразу. Провів пальцями по короткій бороді.

— Вишата.

У Богдани від цього імені щось ворухнулося в пам'яті раніше, ніж вона встигла пригадати обличчя.

Завид присів ближче.

— Вишата?

— Він.

Тепер і Завид дивився інакше.

— Я ж його тут торік бачив, — сказав Завид.

— Бачив.

Завид повільно провів долонею по обличчю.

— Не впізнав.

— Він і раніше сухорлявий був, — сказав Немир. — Тепер ще й побитий.

— Я не про це.

Немир глянув на нього.

Завид сів навпочіпки з другого боку.

— Пам'ятаю, як вони із Сольмиром тут сперечалися, хто коротшу дорогу знає. Пам'ятаю голос. А обличчя — ні.

— Бо дивився не на те, — сказав Немир.

У голосі не було докору.

Богдана пригадала той самий день уривками: Вишата сидів біля входу, Сольмир, Завидів брат, щось тесав надворі, а Завид сміявся з них обох. Тоді все було звичайним настільки, що майже не лишилося в пам'яті.

Богдана перевела погляд на ремінь.

Груба нитка. Петля, перешита трохи криво.

Вона простягнула руку й торкнулася шва.

— Я це робила.

— Що?

— Петлю. Він приходив навесні. Чи торік навесні. Ремінь тріснув біля застібки. Я перешивала.

Тепер вона згадала руки. Не обличчя — руки. Вишата сидів тоді біля входу, тримав ремінь і весь час крутив застібку пальцями, поки вона сварилася, що так тільки заважає.

Немир повільно сів навпочіпки.

— Чого він тут?

— Додому йшов, — сказав Завид.

— Його дім не тут.

— До нас тоді.

Немир глянув на торбу.

Завид простягнув руку, та Немир його спинив.

— Не зараз. Річ його. До ранку не руш.

Завид відсмикнув руку.

— Сам?

Богдана почула в цьому інше питання.

Де Сольмир?

Не сказала вголос. Немир теж не сказав.

Завид сказав:

— Вони ж потім разом пішли.

— Разом.

— До Вручого?

— Не до самого Вручого. До людей князя Олега. Далі куди веліли.

— Звістки були?

— Були, що бились. Більше нічого певного.

Завид глянув на темну пляму на Вишатиній сорочці.

— А як за ним ішли?

Немир кивнув на двір.

— Глянь.

Завид вийшов до огорожі й постояв там, прислухаючись до дороги зі сходу. Повернувся не скоро.

— Нікого.

Тоді опустив голову.

— Сольмир казав, що вернеться раніше за Вишату.

Немир глянув на нього.

— Казав.

— І що?

— Люди багато чого кажуть перед дорогою.

Богдана побачила, як у Немира напружилася щелепа.

Ніхто не сказав уголос того, що вже стояло між ними: якщо Вишата повернувся сам, то де Сольмир?

Богдана ще раз торкнулася латки на ремені.

З двору долинув звук.

Раз.

Наче хтось ступив по сухішому місцю.

Завид підняв голову.

Другий крок.

Не біля дверей.

Далі.

У бік хати.

Третій.

Повільний. Важкий.

Богдана встигла подумати про Томилу.

Але Томила була в хаті.

Немир стояв поруч із Вишатою.

Завид — біля дверей.

Четвертий крок пролунав уже посеред двору.

Завид рвучко відчинив двері.

Надворі нікого не було.

— Хто там? — гукнула Томила з хати.

Завид вийшов.

Богдана лишилася всередині з Немиром і Вишатою.

— Томило! — крикнув Завид. — Ти виходила?

— Ні.

— Чула?

Томила відповіла не зразу.

— Чула.

Немир повільно повернув голову до дверей.

Богдана дивилася на Вишату.

На його руки.

На ремінь.

На груди, що не підіймалися.

Завид повернувся до дверей.

— Тут нікого.

Немир не спитав, чи певен. Він нахилився до Вишати й поклав долоню йому на плече.

— Вишато, — сказав тихо. — Свої тут.

Потім натягнув край полотна вище, прикривши йому груди й обличчя.

Коли вийшли, Завид причинив двері повітки.

З двору більше нічого не долинуло.