До ранку

До двору дійшли вже тоді, коли світло між деревами стало жовтішим. Першою їх почула собака.

Вона вискочила з-за хати, гавкнула один раз, побігла до воріт — і спинилася так різко, ніби просто перед нею щось стало. Богдана ще подумала, що та злякалася нош. Але собака дивилася не на чоловіка.

Вона дивилася трохи лівіше — у порожнє місце двору.

— Гей, сюди, — покликав Завид.

Собака відступила на два кроки й низько загарчала.

Немир, Завидів батько, вийшов із двору, витираючи руки об край сорочки. Був уже сивий у бороді, але тримався ще прямо й міцно — старість у ньому поки більше бачилася в обличчі, ніж у ході.

— Що ви там тягнете?

Завид не відповів одразу. Перехопив жердину вище.

— Чоловіка знайшли. Мертвого.

Немир глянув на ноші, потім на Богдану.

— Де?

— За яром. Нижче стежки.

— Хто?

— Не знаємо.

На мить Немир перестав витирати руки.

— Сюди.

Він не повів їх до хати.

Праворуч від входу у двір стояла невелика повітка, де тримали дерево, усіляке знаряддя та те, чого не хотіли лишати під дощем. Біля стіни лежали кілька дощок, висів старий ремінь, у кутку стояло корито.

— Приберіть там, — сказав Немир.

Із хати вийшла Томила, Завидова мати. Вона була трохи нижча за Немира, сухорлява, із сивиною біля скронь. Побачила ноші й завмерла біля входу.

— Що сталося?

— Поки не знаємо, — відповів Немир. — Дай місце.

Томила глянула на Завида.

— Ніде його не бачив?

— Може, бачив. Не пригадаю.

Богдана знала цю Томилину паузу: запитань було більше, ніж вона хотіла ставити при мертвому. Томила не підійшла ближче. Немир відчинив двері повітки ширше, а вона одразу повернулася до вогню.

Немир відгорнув із долівки оберемок сухого лика й старе полотно. Завид із Богданою внесли ноші.

У тіснішому просторі вага чоловіка відчулася ще дужче. Жердини впиралися в стіни. Богдана двічі сказала Завидові повернути плече, доки вони не поклали тіло рівно.

— Так лишимо, — сказав Немир.

— На долівці? — спитала Богдана.

— Під дахом. Не в яру. Цього досить до ранку.

Він присів біля чоловіка, але не нахилився до обличчя. Спершу торкнувся торби.

— Не чіпали?

— Тільки підняли, — сказав Завид.

— Добре.

Богдана хотіла сказати про ремінь. Про грубішу нитку на петлі, яка чомусь зачепила погляд ще там, під яром. Але нитка була звичайна. Таких латок вона бачила сотні.

Немир підняв край верхнього одягу, глянув на темну пляму під ним і відпустив.

— Бився?

— Може, падав, — сказав Завид. — Там схил зірваний.

— Може.

Немир говорив коротко, без поспіху. Він не дивився на мертвого довше, ніж треба.

— На світанку підемо на шлях, що веде на схід. Спитаємо, хто проходив. Якщо ніхто не знає — далі вирішимо.

Богдана кивнула.

Це звучало просто. До ранку тіло було під дахом, собаки не дістали б, дощ теж. Потім знайдуть людей, які бачили цього чоловіка живим, або тих, хто знатиме, звідки він ішов.

Коли вони вийшли, собака сиділа біля хати.

Не біля повітки.

Богдана помітила це лише тому, що та завжди крутилася коло Завида, особливо коли він повертався з лісу. Тепер собака не рушила до нього, навіть коли він покликав.

— Сюди.

Собака тільки повела вухом.

Завид присвиснув.

Вона піднялася, зробила крок — і знову спинилася. Між нею й Завидом був порожній двір.

— Та що з тобою? — буркнув він.

Немир глянув на собаку, потім на відчинені двері повітки.

— Запах.

— Вона й мертвих зайців нюхала, — сказала Богдана.

— То були зайці.

Він сказав це без усмішки.

Із хати долинув брязкіт посуду. Томила всередині щось переставляла біля вогню.

Завид пішов до собаки навпростець.

Та відступила.

Не від нього. Вбік.

Так, щоб між нею й дверима повітки знову було порожньо.

Богдана подивилася туди. Нічого — лише витоптана земля двору, кінець жердини, яку вони покинули біля стіни, і смуга світла з відчинених дверей.

— Зачини, — сказала вона.

— Що?

— Двері. Мухи полізуть.

Завид кивнув.

Він зайшов усередину, переступив через жердини й на мить зник із виду.

Богдана почула, як він ворухнув щось біля стіни. Потім — короткий дерев'яний скрип.

— Завиде?

— Тут.

Він вийшов.

— Все як було.

Він причинив двері.

Собака перестала гарчати.

Немир уже повернувся до хати. Богдана затрималася ще на мить, дивлячись на двері, потім пішла слідом. За спиною нічого не озвалося.