Пролог.

Покинувши заднє сидіння машини, Денис вистрибнув на вулицю під яскраві промені сонця. Літній ранок щедро бавив теплом, викликаючи бажання посміхатися. Денис був у крутезному настрої. У свої три з половиною роки він взагалі сумував рідко. Але сьогоднішній день мав усі шанси стати вдалим. Навіть особливим. Денис не знав звідки з’явилася ця впевненість. Вона просто була.

— Ходімо, Ден. Тітка Уляна вже чекає.

Денис перевів погляд на матір, яка вже зачинила дверцята авто і слухняно простягнув їй руку. Вони разом підійшли до темного паркану, минули хвіртку та опинилися перед двоповерховим будинком, який ховався серед дерев та квітів. Денис одразу зацікавився. Будинок був гарний і його страшенно захотілося подивитися зсередини. Попереду відчинилися двері, випускаючи у двір жінку у світлій сукні. Довге розпущене волосся жінки було дуже незвичного кольору. Денис забув його назву, хоч вчив кольори з вихователями у садочку. Проте згадав, що бачив таке ж забарвлення у лисичок та білочок на картинках.

— Привіт, Софі! — голос жінки дзвенів наче дзвіночок, вона чмокнула матір Дениса в щоку та перевела погляд на нього самого. — Який гарненький. Привіт, Ден!

— Пливіт, — Денис не любив, коли його називали гарненьким, але змовчав.

— Ден, це тітка Уляна, — пояснила Софія, нахиляючись до нього. — Сьогодні погостюєш у неї до вечора, доки я на роботі. Домовились?

— Добле, — Денис слухняно кивнув та обвив ручками шию матері, чіпляючи пальчиками її розпущене темне волосся. — Галного дня, мамо.

— Будь чемний, — Софія поглянула на Уляну. — Дякую, Улянко.

— Мені не важко, — Уляна знову перевела погляд на Дениса, відчиняючи двері. — Ден, біжи в будинок. Руслан тебе вже зачекався.

Денис не став питати хто такий Руслан і слухняно прослизнув всередину. У будинку було тихо і пахло чимось смачним. Денис неквапливо рушив вперед коридором, озираючись навколо. Але зупинився, коли побачив перед собою темноволосого хлопчика в сірих шортах і майці. Хлопчик був такого ж зросту як і сам Денис і цілу хвилину зацікавлено вивчав його своїми сірими очима. А потім спокійно підійшов ближче і протягнув ручку.

— Мене Луслан звати. Давай клаба.

— Ден.

Денис потиснув його руку і посміхнувся. Такий підхід до знайомства сподобався. Стримано і по-чоловічому. З Русланом одразу захотілося подружитися.

— Ходімо, — Руслан рушив у протилежний бік коридору. — Покажу щось.

Вони разом вийшли на задній двір. Тут теж було багато квітів, але Денис майже не звернув на них уваги, бо побачив майданчик. Справжній дитячий майданчик з двома гойдалками та компактною гіркою. І навіть з батутом.

— Вааау! У тебе свій майданчик є?!

— Тато злобив, — з гордістю промовив Руслан. — Підемо глатися?

Денис кивнув. Гостювати у тітки Уляни вже подобалося. Позаду почулися кроки. Денис озирнувся і побачив темноволосу дівчинку в джинсових шортах та білій футболці. Дівчинка була вищою за Руслана і тримала на руках великого рудого кота. Денис насторожився. Він не любив котів. І не дуже довіряв дівчаткам, бо хлопці в садочку радили їх оминати.

— Привіт, — посміхнулася дівчинка. — Я Аня.

— Ден, — Денис згадав, що матір просила його бути чемним і кивнув. — Пливіт.

— А це Рудик, — Аня вказала поглядом на кота. — Хочеш погладити?

— Ні, — скривився Денис. — Не люблю котів.

— А цукерки любиш? — Аня засунула вільну руку в кишеню шортів і витягнула світло-коричневий льодяник у прозорій упаковці. — Ми з мамою самі робимо.

— Дякую, — рейтинг довіри до дівчаток одразу стрибнув вгору і Денис з посмішкою взяв цукерку, подумавши, що Аня точно не може бути поганою.

— Вже познайомилися, діти? — пролунав позаду м’який голос Уляни. — Біжіть сюди, я лимонад принесла.

Денис поспішив назад до будинку разом з Анею та Русланом. Уляна стояла біля маленького столика і розливала лимонад по склянках. Денис облизнувся, спостерігаючи за нею. А потім повернув голову… І побачив ляльку.

Лимонад відійшов на другий план, поступившись місцем цікавості. Денис залишив Аню та Руслана біля Уляни і зробив крок убік. Лялька сиділа у візочку біля столика і тримала продовгувате червоне брязкальце. Легка біла сукенка відкривала її крихітні ручки та ніжки. На голівці ляльки красувалася біла пов’язка з бантиком, з-під якої кумедно стирчало коротке волосся. Воно було дуже схоже на волосся Уляни, але здавалося ще яскравішим. Денис нарешті згадав, що такий колір називається рудим.

Лялька теж дивилася на Дениса. А потім раптом посміхнулася йому і кліпнула своїми круглими оченятами, які за кольором нагадували молочний шоколад. Денис любив шоколад. І з подивом зрозумів, що це зовсім не лялька, а жива дівчинка. Просто дуже маленька. Денису стало цікаво, яке на дотик її волосся. Нахилившись до візочка, він протягнув руку та обережно торкнувся пальчиком яскравого темно-рудого пасма.

— Ден, це Алінка, — пролунав позаду голос Уляни. — Молодша сестричка Русланчика та Ані. Їй лише рік.

— Алінка, — Денис облишив її волосся, смакуючи нове ім’я. — А ти говолиш?

Дівчинка посміхнулася ще ширше, демонструючи чотири передні зуби. А потім різко змахнула ручкою… І безжально тріснула Дениса по голові брязкальцем.