- Кір, вгамуйся вже зі своїм весіллям! Усі в курсі! Ти найперша і раніше за тебе ніхто заміж не вийде, ясно? - рявкнула я на Кірку.
- О, ти трохи зла стала, а, значить, я пішла, - як завжди, витончено крутячи торт у руці, сказала Кіра і попрямувала до виходу. - Усім до зустрічі, а тебе, виродка, сподіваюся більше не побачу.
Кіра обдала Андрія поглядом, як окропом і зникла. Але Андрія це, здається, ні краплі не зачепило, він тільки посміхнувся і відвернувся убік.
- Андрію, тобі теж пора, - вказуючи на двері, спокійно сказала я. Хоча всередині у мене серце билося зі швидкістю мільйон ударів на хвилину, і я боялася говорити довгими фразами, щоб не видати своє хвилювання і нестачу повітря, що раптово накотило.
- Не хвилюйся, я не вагітний і заміж кликати не буду, - пожартував Андрій. – Я прийшов із діловою пропозицією.
- Це не смішно, - схлипнула Ліза і її тут же почав втішати Олег.
Мама пильно дивилася на Андрія, а Микита ніяково переминався з ноги на ногу. Це якийсь серіал, от чесно, - подумала я. І, як це не дивно, зараз мене найбільше непокоїло те, що Олег втішає Лізку, обіймає Лізку і всю свою увагу зосередив на ній. В одну мить я зрозуміла, що сталося на нашому побаченні, я зрозуміла, хто йому писав, навіщо писав і куди він подівся. Я вирішила, що нам треба поговорити, тому що, судячи з усього, я в його очах виглядала, як дівчина, що втекла незрозуміло чому з класного побачення. Уявляю, що він про мене подумав.
- Поки не вислухаєш, не піду, - висмикнув мене з моїх думок Андрій.
- Говори, тільки швидко, - по-діловому відповіла я, запропонувавши Андрію пройти в кімнату, подалі від усіх.
– Як ти знаєш, я сам веду свій бізнес, – почав Андрій.
- Наш, той, що ти забрав, - поправила його я.
- Припустімо. Так от, потік моїх клієнтів за останні місяці значно впав. Частина вимагала тебе, частина…
- Частину ти сам профукав, бо не вмієш нічого робити, окрім молоти язиком, - продовжила я за Андрія і подумки похвалила сама себе за те, що сказала це вголос.
- Припустімо. Так ось, пропозиція така – ти повертаєшся на роботу, а я вдаю, що між нами все нормально.
Від цієї фрази я буквально остовбуріла. Я хотіла накинутися на Андрія з кулаками, схопити його за шкірки і добре потрусити, щоб він, нарешті, зрозумів, хто винен у нашому розлученні і що нормального вже нічого не буде. Я дивилася на Андрія з надією прочитати в його очах, що він пожартував і зараз скаже щось на кшталт «жарт, я козел, хочу, щоб ти повернулася». Але він просто стояв і дивився на мене з мерзенною єхидною усмішкою. Я була його дружиною, серйозно? Та як я взагалі могла вийти за нього!
- Мабуть, я відмовлюся, - сказала я.
- Що ж, шкода. Я хотів тобі допомогти. Наскільки я знаю, у тебе справи не дуже. Ти то таксуєш, то по готелях уночі ходиш. Та й квартирка в тебе в кредиті, зі мною легше було б, - оглядаючи кімнату, говорив він, оцінюючи поглядом кімнату.
- Пішов геть, - ледь видавила я, бо ком у горлі заважав мені говорити, дихати і взагалі щось розуміти в цей момент.
Андрій ще раз глянув на мене, наче знецінюючим поглядом, і вийшов із кімнати. Я чула, як він попрощався з усіма, а моя мати, здається, навіть пішла його проводити. А я так і стояла в цій безглуздій кімнаті кредитної квартири і щосили намагалася не розревітися. Ну дура, повна дура, - лаяла я себе. Навіщо я погодилася слухати його ділову пропозицію? Навіщо я з ним заговорила? Навіщо я його впустила? Навіщо я взагалі його зустріла у цьому житті?
- Аня, - пролунав голос Микити десь біля кімнати. Я глибоко вдихнула і вийшла йому назустріч. Мама провела Андрія і знову пильно втупила свій кам'яний погляд на мене. Ліза з Олегом сиділи нарізно на кухні, а Микита, побачивши мене, розплився у своїй білосніжній посмішці.
- Ходімо кудись, повечеряємо, - бадьоро сказав Микита.
- Я подивлюся ви зовсім не виховані, юначе, - раптово сказала мама.
- Чудова ідея, - відреагував Олег. - Лізо, підемо поїмо корисної їжі, я чудове місце знаю.
Олег взяв Лізку за руку, вона посміхнулася, схопила піджак, і вони пішли. Але за дві хвилини Олег повернувся.
- Щось забув? - одночасно з надією незрозуміло на що і сумно запитала я.
- Знову телефон, - посміявся Олег, змусивши посміхнутися і мене. – Слухай, я думаю, що наше побачення було неймовірним і ти теж… Але ми тепер, як би, родичі, дітей хреститимемо. Тому сама розумієш. Друзі?
- Друзі, - кивнула я і Олег зник за дверима.
Схоже, хтось у цьому всесвіті проводить наді мною експерименти. Яка ймовірність, що єдиний чоловік, який міг мені сподобатися, який ідеальний і з яким у нас були б дуже гарні діти... Так, про це я вже встигла помріяти. Якою є ймовірність, що саме він виявиться тим випадковим хлопцем, від якого завагітніла моя сестра? У будь-якому іншому всесвіті ймовірність склала б 0,0001%, але тільки не в моїй.
- Ганно, молодик все ще чекає, - командувала мама, як тільки я повернулася.
- Я так і не зрозумів, чи йдемо вечеряти? – знову посміхнувся Микита.
- Вибач, Нікіт, не сьогодні, - якомога чемніше відповіла я.
- Зрозумів. Значить, завтра?
– І не завтра. Я не знаю коли, - я намагалася натякнути Микиті, що, можливо, ніколи. - Побачимося завтра.
- Зрозумів. Тоді, до завтра, - Микита не переставав усміхатися і махати рукою то мені, то мамі, ніяково задкуючи назад до дверей. А ми просто стояли і дивилися на його незграбний поступ, поки, нарешті, рука Микити не зникла за дверима.
Далі була незручна пауза. Я не знала, що треба говорити і про що говорити з мамою у цей момент. Що думала мама – припустити важко, бо вона завжди була для мене закритою книгою. Іноді я навіть заздрила тим дівчатам, які мали близькі стосунки з мамою. Знаєте, це ті дівчатка, які й по магазинах із мамою ходять, і ридають у мами на колінах, розповідаючи, яка Машка погана і який Сашко із п'ятого класу дурень. У мене такого не було. Для мене мама – це інше. Про критику, про наставництво, про докори та сумніви. І зараз у мене не було сил вгадувати, який у мами настрій і що мені треба сказати, тому я мовчки почала ставити назад, розставлені Лізою склянки і витирати стіл.
#3547 в Жіночий роман
#14829 в Любовні романи
#5509 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.10.2023