Глава 1. Про королів та колишніх

Розмірені кроки вартових за дверима обірвалися, пролунав уривчастий наказ посунутися, ехо знайомого голосу пронеслося під склепіннями. Я закрила нотатник та підвелася, нав'язлива слабкість в руках і ногах поступилася приємній напрузі. За мить моє життя остаточно зміниться, і я була готова до боротьби, можливо, навіть прагнула її. Головне, що тривожне очікування, що зводило мене з розуму три доби поспіль, нарешті скінчилося, а заразом з ним — і наше вимушене ув'язнення.

— Реймонде, підійди. Батько повернувся.

Син миттю відсунув підручник, поправив окуляри, випнув підборіддя і виструнчився, наче солдат на параді. Для своїх десяти років він розумів значно більше, ніж я би хотіла. Одним точним рухом я поправила його сорочку, пройшлася гребінцем по русявих кучерях, оглянула з голови до ніг — ідеально. Мортімер має бути задоволеним: жоден недбалий штрих чи жест не заплямує його герцогської гідності.

Брязкнула зброя. До стукоту важких чоботів додалися тверді кроки герцога та дріботіння його почту. Я глибоко вдихнула, розправила плечі і дозволила губам скластися у ввічливій усмішці вірної дружини, яка з нетерпінням чекає коханого з поля битви. Навіть якщо ця «битва» була лише провальним повстанням, заради якого Мортімер ризикнув усім: статусом, статками та майбутнім сина. Особливо — майбутнім сина.

Пальці коротко, але міцно, стиснули плечі Реймонда, і він кинув мені підбадьорливий погляд — занадто дорослий, занадто проникливий. Погляд, якого не набувають у безтурботному житті й якого жодна мати не хоче бачити у своєї дитини. Я ледь помітно вказала в бік дверей, і ми застигли: що-що, а мистецтво прикидання у цьому будинку опановували швидко.

Кроки зупинилися перед дверима. Брязкнули об мармурову підлогу держаки церемоніальних алебард в руках вартових. Стулки розчахнулися.

— Алексіє. Реймонде.

Герцог пройшов до моїх покоїв, як повноправний господар, його почет звично рушив за ним. Одного погляду на похмуре обличчя чоловіка вистачило, щоб зрозуміти: справи кепські. А втім, якими, трясця, вони мали би бути, після того, як наші війська загрузли у розлогій дельті Сотерсет на півдорозі до столиці, третина герцогських союзників опустила прапори, а його величність Валеріан де Монфор віддав наказ готувати до бою крилатий резерв?

Ми опинилися не просто на грані повного провалу, вся родина тепер стояла за два кроки від плахи в очікуванні розв'язки. А якщо Мортімер дізнався про мій відчайдушний лист до королеви Дейви, то особисто мені і плаха не знадобиться: його дракон спалить мене живцем за зраду, і навіть провини не відчує.

Втім просто зараз чоловік байдуже пройшов повз, власне, як і завжди. І бачать боги, це був добрий знак.

— Дякувати богу, ви повернулися, — я присіла в глибокому реверансі. — Як пройшли перемовини?

— Гірше, ніж я очікував. Але навіть так мені вдалося досягти певної мети.

Він налив собі повний келих, осушив його одним ковтком і різко обернувся до мене.

— Ти будеш рада дізнатися, що бойові дій завершено. Обидві сторони склали зброю і підписали мирну угоду.

Зітхання полегшення вирвалося з моїх грудей. Невже все скінчено, і скінчено мирним шляхом? Якщо це дійсно так, то бачить небо, я заберу назад половину тих слів, якими кляла Мортімера останні дні.

— Не надто радій, — скривився чоловік.

Ну звісно, я могла водити навколо пальця все вище суспільство Асіанталя, але Мортімер, як і всякий дракон втілений, мав нелюдську проникливість до чужого лицемірства.

— Є ряд умов, від виконання яких залежить наше спільне майбутнє та майбутнє нашого сина, — продовжив герцог.

Він опустився в одне з моїх крісел, вільно розкинувши ноги й вмостивши обидві руки на підлокітниках у вічній позі лінивого, самовпевненого домінування. Його почет — секретар, двоє вартових, особистий охоронець з замашками найманця з великого шляху та посильний — вишикувався рядком під стіною в очікуванні наказів. Реймонд залишився стояти з випростаною спиною.

Я не стала чекати на запрошення і сіла навпроти. Врешті, моя приналежність до родини ван дер Брандт давала деякі привілеї навіть у шлюбі. Я — носійка унікального гену, єдина жінка в родині герцогів де ла Брюєр, здатна народжувати нових драконів. Я — мати Реймонда, дракона втіленого, хоча хлопчик ще надто юний для оберту. Впевнена, я маю привілей вислухати сумнівні вихваляння чоловіка, сидячи у зручному кріслі своєї затишної вітальні. Ймовірно, востаннє.

— Отже, — неохоче продовжив Мортімер, — ми підписали мирну угоду. За її умовами, на жаль, наш столичний маєток відходить короні.

Мої пальці здригнулися, ковзнувши по шовковій спідниці. Маєток — дурня, хоч і коштує шалених грошей. Це публічний ляпас, так, але на тлі плати за провальне повстання — суцільна дрібниця.

— Також у володіння корони відходять наші провінції вздовж ріки Сотерсет.

Це вже була більш значуща втрата, бо ті землі могли прогодувати половину королівства. Але все ще прийнятна.

— Наша родина збереже герцогський титул, — гордовито задер підборіддя Мортімер.

Ось тут мої брови повільно поповзли догори, а серце стиснулося у недоброму передчутті: аж надто солодко і милосердно, навіть якщо враховувати таємне заступництво королеви Дейви.

Ніби на підтвердження моїх висновків, обличчя чоловіка посуворішало.

— Точніше сказати, титул збереже наш син, Реймонд де ла Брюєр.

— А ми?

В кімнаті повисло важке мовчання.

— Я відправляюся у вигнання, — важко зронив Мортімер, і кількість самовпевненості в його тоні поменшала вдвічі. — Мені дозволено взяти з собою деякі статки і людей, проте вигнання визнано довічним. Сьогодні ввечері я від'їжджаю.

Голова пішла обертами, серце підстрибнуло до горла. Я кинула сповнений паніки погляд на сина.

— Реймонд залишається в королівстві, ним опікуватиметься корона, — процідив Мортімер. — Його величність Валеріан не готовий втратити двох драконів одночасно, але хоче бути певен, що хлопця виховуватимуть в дусі глибокого вшанування королівської влади.