Розділ 1 "Нахабний незнайомець"

Вересень 2012 рік

Алевтина

— Це все мені? — з подивом дивлюсь на стопку підручників, потім на бібліотекарку, яка, здається, відповідати не збирається. З недовірою позираю на звичайний пластиковий пакет, який захопила з дому. Ех, не дарма тато жартував, що потрібно брати сумку, з якою бабця ходить у неділю на базар. Складаю в нього підручники, але всі не влазять, тому доводиться взяти їх іншою рукою й тримати міцно, щоб не розгубити. Потрібно дійти до зупинки і купити пакет, їхати так у трамваї не вийде, в цей час він забитий, мені навіть триматись не буде як. Хоча… Можна забігти до Люди й попросити пакет у неї. Точно, так і зроблю.

Помалу виходжу з бібліотеки й спускаюсь сходами, обережно переставляючи ноги, щоб не оступитись, бо за підручниками погано видно. Четверта година, а в університеті пусто, наче всі в одну мить розбіглись по домівках. Сумніваюсь, що всі одногрупники пішли сьогодні отримувати підручники, їх наче вітром здуло після останньої пари. Можливо, я теж не поспішала б, але мені важливо продовжити навчання на бюджеті, тому попереду нелегка робота на чотири роки.

До гуртожитку зовсім недалеко, потрібно лише перейти дорогу і звернути у двори, тому сподіваюсь, що мої руки витримають таку вагу. Як каже моя мама, знання нікому не даються легко, потрібно бути завзятим та активним. А я дуже завзята, коли не маю іншого виходу.

На вулиці красива, тепла осінь. Вдень суцільне літо і тільки надвечір стає прохолодніше. Перед університетом трішки жвавіше, ще не всі повтікали додому. Обережно спускаюсь сходами, щоб не простягнутись перед усіма й не осоромитись в перший тиждень навчання. Видихаю, коли доходжу до останньої, але тут мій пакет згадує, що він не призначений для такої ваги. Ручки відриваються так швидко, що я навіть не встигаю його підхопити. Хоча, тут я загнула. Підхопити й не вийде, бо в іншій руці теж книги. Але я намагаюсь, щоправда,  ніколи не відрізнялась швидкою реакцією. Пакет падає і книги з руки теж.

Ні на кого не дивлюсь, бо щоки миттєво заливає фарба. Присідаю й починаю їх збирати. Поняття не маю як понесу, але активно складаю одна на одну. Можна подзвонити Люді й попросити, щоб вона прийшла зі своєю дорожньою сумкою для надійності.

— Заучка, ти що пограбувала бібліотеку? — чую над собою чоловічий голос і від неочікуваності різко підіймаю голову. Сонце заважає роздивитись розумника, сліпить прямо в очі. Підскакую й осмикую спідницю. — Злодюжку спіткала невдача? — молодик широко всміхається, а я червонію ще більше. Він одягнений у футбольну форму, а я згадую про розповідь Люди. Сьогодні мав відбутись матч якихось там університетів. Я не цікавлюсь футболом. Тепер зрозуміло, куди всі так швидко повтікали. І тільки я і ще декілька відповідальних осіб лишились на факультатив і забігли отримати підручники.

— Оригінальнішого нічого не придумав? — бурчу й тягнусь рукою, щоб забрати підручник з його рук.

— Допомогти? — не дає мені цього зробити й підіймає його вгору. Щоб не виглядати дурепою, навіть не намагаюсь його забрати, він вищий за мене.

— Обійдуся, — підіймаю стопку книг, і намагаюсь вхопити пальцями пакет.

— Така гарна і зла, — чую за спиною.  — Давай допоможу, — без дозволу забирає в мене всі підручники й починає рух.

— Ей, я тебе не просила! — підхоплюю пакет й поспішаю за ним.

— Тобі куди? — запитує натомість, не слухаючи моїх заперечень. Зупиняється біля лавки, знімає спортивну сумку з плеча й починає складати в неї мої підручники.

— А тобі своїх не видали? — складаю руки перед собою й гніваюсь на його задоволену усмішку. Гарну, але дратівливу.

— Ага, вирішив тебе, мишко, пограбувати, — ще ширше всміхається й обдивляється мене з голови до ніг. — Так куди?

— Додому, — починаю панікувати. Це ж треба, прив’язався.

— Окей, проведу.

— Я не просила, — пищу, бо знати не знаю, хто він такий. Може маніяк? Вони ж теж гарні бувають.

— Макаре? — голос збоку привертає його увагу. Якийсь блондин гукає його до себе.

— Я не піду, справи. В лицарі записався, — кричить йому у відповідь. Поки він відволікся й залишив сумку, не довго думаючи, хапаю її й стартую з місця, наче здаю норматив. — Ей, ти куди? Та ще й з моєю сумкою, — у два кроки доганяє мене й хапає за руку.

— Відпусти! — намагаюсь вирватися й бігаю очима по перехожих, щоб попросити допомоги.

— Я й не тримаю, — забирає сумку й вішає собі на плече. — Книги не забудь, бо двійку завтра отримаєш, — кидає мені й прямує до переходу. Від такого нахабства мене аж трусить, але вимушена вхопити в руки пакет і наздоганяти. Прямує повільно, до мене не розвертається, наче не сумнівається, що піду за ним. Свердлю його широку спину з сімкою на футболці, спрямовуючи весь свій гнів, але йому, схоже, байдуже. — Куди далі? — так неочікувано розвертається, що я не встигаю загальмувати і врізаюсь йому в бік. — Ми ще й познайомитись не встигли, а ти вже хочеш обійматись, мишко, — його гарний настрій страшенно дратує.

— Я тобі не мишка і обійматись точно не збираюсь. Віддай підручники і дай мені спокій! —  говорю суворо, але його усмішка говорить, що виходить не дуже переконливо.

— Так куди? Невже ти думаєш, що я тебе кину саму й дозволю нести таку вагу? — робить крок уперед, але я відступаю. Він ніяк не коментує, лише відступає.

— Мене тато забере, — брешу, щоб він нарешті відчепився.

— Тато? — його міміка говорить, що він не вірить. — Зазвичай, лякають хлопцем. Боксером, наприклад, — знущається він. — Ну, тато, так тато. Почекаю з тобою і познайомлюсь, — після цих слів в мене ось-ось пара піде з вух, як у чайника.

— Нам не по дорозі, мені на трамвай.

— Чудово, мені теж, — першим рушає, а я тільки закочую очі.

— Ти поїдеш в цьому?

— А що? — розвертається до мене і йде спиною уперед. — Не подобається футбольна форма? До речі, можеш привітати, — показує медаль на шиї, — ми виграли.