Розділ 1. Прокляття картини. Частина 1.

Кажуть, красти — це гріх. Але як на мене, справжній гріх — купити історичний маєток із вікторіанськими вікнами і пошкодувати грошей на нормальну сигналізацію.

Я сильніше налягла на ломик, тихо лаючись крізь зуби. Стара дерев'яна рама на другому поверсі піддавалася з таким протяжним скигленням, ніби скаржилася на свій столітній ревматизм. 

— Давай же, старе корито, відпускай, — прошепотіла я. Під пальцями глухо хруснула фарба.

Ось він, мій гламурний кримінальний лайфстайл, про який знімають кіно: висіти на висоті п'яти метрів, вчепившись у карниз, ковтати пилюку, яка пам'ятає ще королеву Вікторію, і щиро сподіватися, що вузькі джинси не тріснуть на найцікавішому місці.

Нарешті вікно здалося. Засувка тихо клацнула, і я граціозно (ну, майже, якщо не рахувати того, що зачепилася черевиком за підвіконня і ледь не вписалася носом у паркет) перевалилася всередину.

Темрява маєтку пахла цвіллю і... забутими грошима. Моїми майбутніми грошима. Я обтрусила коліна і ввімкнула маленький тактичний ліхтарик, затиснувши його в зубах. Промінь вихопив із мороку меблі під білими простирадлами, схожі на зграю дуже лінивих привидів.

Одразу прояснимо: я не якась там домушниця, що тягне срібні ложки чи плазми. Я — митець. Або спеціаліст із неофіційного перерозподілу антикваріату, якщо вже вимагати точності. І сьогодні мене цікавив не сейф.

Я прийшла по «Графиню» — особливий портрет, про який на чорному ринку давно ходили легенди.

Я рушила довгим коридором, намагаючись ступати так, щоб старі мостини не видали мене всім кажанам в окрузі. Замовник обіцяв за цю картину стільки, що я могла б спокійно вийти на пенсію і пити коктейлі десь на Багамах до кінця життя.

Особливу ціну їй робила містика. Місцеві байки твердили, що графиня на портреті двісті років тому наклала на себе руки прямо в цьому будинку — нібито не витримала якоїсь ганьби. З того часу кожен власник картини скаржився на кроки ночами, холодні протяги й відчуття чужого дихання в потилицю. Ідеальний лот для колекціонерів із трохи поїхавшим дахом.

Діяти треба було швидко. Цей архітектурний кошмар буквально днями викупив якийсь товстосум. За моєю інформацією, черговий нудний сноб із надлишком нулів на рахунку мав приїхати оглядати свої володіння аж на вихідних. Я щиро вважала, що роблю йому послугу: навіщо людині милуватися депресивною жінкою на стіні нового дому? Мені б ще подякувати мали.

Я звернула в головний хол. Ось і вона. Висіла над масивним каміном, точно як за наводкою.

Я підійшла ближче, направивши на полотно ліхтарик, окинувши поглядом потемнілу від часу золоту раму. Сама графиня дивилася на мене з німим докором. Казали, коли на неї падає світло повного місяця, на білосніжній шиї проступають ледь помітні синюваті сліди від грубої мотузки. А граф Кроуфорд, її чоловік, наклав на себе руки у ванній, бо збожеволів, намагаючись відмити з рук невидиму кров.

— Без образ, ваша світлосте, але сьогодні ви переїжджаєте, — пробурмотіла я, дістаючи з кишені складаний ніж.

Вирізати полотно — це, звісно, вандалізм. Але тягти цю махіну в оригінальній рамі — чисте самогубство. Вона важить як половина мене, я просто переламаю ноги, поки спускатимуся з вікна.

Якраз акуратно підчепила край полотна, коли позаду пролунало те, чого в абсолютно порожньому й закинутому будинку бути категорично не могло.

Спочатку скрипнула мостина. А потім почулося тихе клацання запальнички.

— Знаєш, — пролунав із темряви низький, трохи хрипкий чоловічий голос. Серце гупнуло і покотилося кудись у п'яти. — Я планував почати ремонт із заміни вікон на другому поверсі. І щиро вдячний, що ти так оперативно протестувала їх на міцність.

Я завмерла з ножем у руці. Ліхтарик у зубах жалюгідно блимнув. 

Здається, новий власник вирішив заїхати раніше.