Розділ 1. Прокляття картини. Частина 1.

Кажуть, красти - це гріх. Але, як на мене, справжній гріх - це купувати історичний маєток із вікнами вікторіанської епохи і шкодувати грошей на нормальну сигналізацію.

Я налягла на монтіровку, тихенько лаючись крізь зуби. Стара дерев'яна рама на другому поверсі піддавалася з таким протяжним жалібним скрипом, ніби скаржилася мені на свій столітній ревматизм.

– Давай же, старе корито, пускай, – прошепотіла я, відчуваючи, як під пальцями хруснула фарба.

Ось він, мій гламурний злочинний лайфстайл, про який знімають кіно: висіти на висоті п'яти метрів, чіпляючись за карниз, ковтати пилюку, що пам'ятає ще королеву Вікторію, і щиро сподіватися, що мої вузькі джинси не тріснуть на найцікавішому місці.

Нарешті вікно здалося. З тихим клацанням шпінгалет відійшов, і я граціозно (ну, майже граціозно, якщо не рахувати того, що я зачепилася черевиком за підвіконня і ледь не впала носом у паркет) перевалилася всередину.

Темрява маєтку пахла цвіллю, вогкістю і... забутими грошима. Моїми майбутніми грошима. Я обтрусила коліна і ввімкнула маленький тактичний ліхтарик, затиснувши його в зубах. Промінь світла вихопив із мороку накриті білими простирадлами меблі, схожі на зграю дуже лінивих привидів.

Отож, давайте розставимо крапки над “і”. Я не якась там домушниця, що тягне срібні ложки чи плазмові телевізори. Я - митець. Ну, або спеціаліст з неофіційного перерозподілу антикваріату, якщо вимагати точності. І сьогодні моєю метою був не сейф.

Моєю метою був особливий антикваріат, про який чутки ходять вже дуже давно - портрет “Графиня”.

Я рушила довгим коридором, намагаючись ступати так, щоб старі мостини під ногами не видавали мого місцезнаходження всім кажанам в окрузі. Замовник обіцяв за цей портрет таку суму, що я могла б піти на пенсію і пити коктейлі на Багамах до кінця своїх днів.

Річ у тім, що картина вважалася містичною. Місцеві байки твердили, що графиня, яка на ній зображена, двісті років тому наклала на себе руки прямо в цьому маєтку. Нібито не витримала якоїсь там ганьби. І з того часу кожен, хто володів картиною, скаржився на кроки ночами, холодні протяги і відчуття, ніби хтось дихає йому в потилицю. Коротше кажучи, ідеальний лот для колекціонерів із поїхавшим дахом.

Діяти треба було швидко. Цей архітектурний кошмар буквально днями викупив якийсь новий товстосум. За моїми даними, новий власник - черговий нудний сноб із надлишком нулів на банківському рахунку - мав приїхати оглядати свої володіння тільки на вихідних. Я щиро вважала, що роблю йому послугу: навіщо людині милуватися депресивною жінкою на стіні у своєму новому домі? З мене за це ще подяку мали б вимагати.

Я звернула в головний хол. І ось вона. Висіла над масивним каміном, як і було сказано в наводці.

Я підійшла ближче, направивши на неї ліхтарик. Рама була важкою, золотою і потемнілою від часу. Сама ж графиня дивилася на мене з полотна з німим докором. Подейкували, що цей портрет мав одну моторошну особливість: казали, що коли на полотно падає пряме світло повного місяця, на ідеальній білосніжній шиї Елеонори проступають ледь помітні синюваті сліди, схожі на відбиток грубої мотузки.

Місцеві пліткарі додавали ще похмуріших фарб - нібито привид графині не просто залишився в стінах маєтку, а звів свого чоловіка з розуму. Чутки стверджували, що граф Кроуфорд закінчив життя безславно: його знайшли у ванній, де він захлинувся, у відчаї намагаючись відмити з рук кров, якої ніхто інший не бачив. Саме через це портрет вважали проклятим - він не просто зображував жінку, він зберігав пам'ять про її вбивчу тугу.

– Без образ, ваша світлосте, але сьогодні ви переїжджаєте, – пробурмотіла я, дістаючи з кишені складаний ніж. Якраз збиралася акуратно підчепити полотно, щоб вирізати його з важкої рами.

Можливо це виглядає як справжнє блюзнірство і мене сміло можна перекваліфікувати на вандала, але… Вибачте, та тащити цю “Графиню” в оригінальній рамці - все одно що самогубство. Вона важить як половина мене! Та я ноги переламаю, якщо буду з нею з вікна спригувати. 

І тут позаду пролунало те, чого в абсолютно порожньому і закинутому будинку бути категорично не повинно.

Спочатку скрипнула мостина. А потім почулося тихе клацання дорогої запальнички.

– Знаєш, – пролунав із темряви низький трохи хрипкий чоловічий голос, від якого моє серце зробило сальто і впало кудись у район шлунка. – Я планував почати ремонт із заміни вікон на другому поверсі. І щиро вдячний, що ти так оперативно протестувала їх на міцність за мене.

Я завмерла з ножем у руці. Ліхтарик жалюгідно блимнув.

Здається, новий власник вирішив заїхати раніше.