Глава 1

Мілана повільно відкрила очі, голова тріщала, в горлі пересохло — погляд розмитий. Моргнула кілька разів, все навколо стало чіткішим. Вії злиплися від туші, від цього відчувала дискомфорт. Незрозумілу картину бачила перед очима, та відчувала скажений холод. Поворухнулася, тіло було надто важким, сіла добре і... Те, що побачила шокувало. Все навколо було білим. В кількох метрах знаходився ліс. 
Потерла кулачками з довгим манікюром очі. Знову глянула у вітрове скло, та картина залишилася тою ж. Оглянулася — кругом засніжене поле. Зуби цокотіли від холоду. Це й не дивно, адже на ній лише довгі чоботи, тонюсінькі колготки, та коротка сукня, поверх якої норкова довга шуба. Закуталася краще у шубу й оглянулася по салону, в пошуках пляшки з водою. Та нічого не виявила, лише блискучі новорічні гірлянди, й ті розірвані, валялися по всьому салону. 
Спробувала завести авто, та воно лиш видало противний звук, сповіщаючи про закінчення пального. З кожною секундою ставало моторошніше, серце пришвидшувало свій хід. Нарешті в голові з’явилося перше запитання. — Де я? Погляд стрибнув на мобільний, який валявся на підлозі, біля сидіння пасажира. Нахилилася аби підняти його, різкий головний біль повернувся, аж зойкнула. В душі молилася, хоч би увімкнений. Ура. Увімкнений, але що це? Її модний гаджет, останньої моделі не тягнув мережу. — Доступні лише екстрені дзвінки. Знову налякано оглянулася. Все в снігу, ще й хурделиця. Вітер гнав полем хвилі снігу. Глянула в бокове вікно, теж сніг. Несміло відчинила дверцята, морозний, холодний вітер увірвався в салон. Затисла зуби, поправивши шубу, вийшла з машини. Білий Jeep, стояв в заметі, ледь не до половини капоту, і його ще більше заносило снігом. 
Поправила сплутане волосся, яке безжально розтріпував вітрюган. Чому я тут? Як сюди потрапила? Чому людей немає поруч? На очах з’явилися сльози, а з пересохлих вуст зірвався відчайдушний шепіт. — Де я? 
Від безпорадності знову сіла за кермо. Страшенно мучила спрага і лютий холод, адже на дворі тримав чималий мороз. Знову безнадійно глянула на свій iPhone, який поклала на панель. З очей скотилися сльози.  
Повільно поверталася пам’ять. Вона відривалася вчора у нічному клубі, з Жаклін та Кріс. Пам’ятала гучну музику, випивку, танці, якихось лобурів, які терлися біля подруг. Зітхнула — це свято життя, тривало уже тиждень, ще з тридцять першого грудня, а сьогодні... Глянула на дисплей гаджета. Сьогодні вже 6 січня. 
У спогадах повернулася у переддень нового року. Мати прийшла у їхній будинок не одна, а привела зі собою чоловіка. Августа ще з літа їй розповідала, що у неї є залицяльник, і кличе її заміж. Він наче хороший. Батька вже вісім  років як немає, а вона ще молода, до того ж, Гнат їй дуже подобається. 
Мелані мовчала, не хотіла аби в їхній з матір’ю дім приходив чоловік, їй було добре з матір’ю у двох, тим більше, що тільки-но розійшлася зі своїм молодим чоловіком. Та вчинок матері 31 грудня, здійняв бунт в душі дівчини. Скільки гидких слів вона сказала в той день матері?
— Ти не вірна. Як ти можеш, привести в наш дім іншого чоловіка? Ненавиджу тебе! — Ти мені більше не мати. Крізь сльози зірваним тоном кричала дівчина. — Тато тобі цього ніколи не вибачить, а я ніколи не прийму твого Гната. — Ти розпусниця. 
Важко зітхнувши закрила очі, образа на матір щеміла у серці. Тоді похапцем Мелані зібрала речі, та покинула батьківський будинок.  
Ось вже тиждень ночувала, то у готелі, то у подруг. Сьогодні якимось дивом опинилася тут, посеред поля. — Я ж тут замерзну. Я ж навіть не знаю куди йти, ще й розряду на телефоні лише 5 відсотків. — Тверезо оцінювала ситуацію. Сльози з’явилися на очах, а в голові промайнуло, — може не варто було так поводитися з матір’ю. Але ж... Уже не знала нічого напевно. Не хотіла бачити нікого з чоловіків, окрім тата в будинку. Хоч його не повернути. Не уявляла як — це, прийняти іншого чоловіка, замість тата.

 Глянула у дзеркало заднього виду і жахнулася, вона ж на бабу Ягу схожа, з розмазаною косметикою. Ледь знайшла у речовому ящику вологі серветки, й так-сяк вимила обличчя, поправила пальцями довгі, русяві кучері. Хоча яка різниця? Її тут ніхто не зустріне, тут же, мабуть, навіть люди не живуть. Було моторошно від усвідомлення того, що її тут знайдуть мертвою. Ні вона не хотіла помирати. Сльози покотилися по щоках.