Розділ 1. У кожного є своя правда 

Чи повинна мене хвилювати думка оточуючих? 

Колись я надто часто ставила собі це запитання. Намагалася бути правильною, говорити потрібні слова, не привертати зайвої уваги й не давати людям приводів для обговорень. 

Але знаєте, що найцікавіше? 

Люди все одно знаходять про що поговорити. 

У цьому світі кожен когось засуджує. Ми звинувачуємо батьків у своєму вихованні, друзів — у зрадах, обставини — у невдалих рішеннях. Іноді навіть самих себе за те, чого не могли змінити. 

Та чи знаємо ми насправді, що відбувається за зачиненими дверима чужих будинків? 

Я виросла в одному з тих маленьких мальовничих містечок, де, здавалося б, саме повітря наповнене спокоєм. 

Невисокі будинки з охайними подвір'ями, квітники біля вікон, вузенькі вулички, стара площа в центрі та невеличкі кав'ярні, де за чашкою кави можна було дізнатися новини швидше, ніж із будь-якої газети. 

Містечко розташовувалося неподалік кордону. Тут усі знали одне одного. А якщо раптом не знали, то обов'язково знаходили когось, хто міг розповісти. 

У нашому містечку не потрібно було робити гучних заяв, щоб про тебе заговорили. Достатньо було одного незвичного погляду, випадкової зустрічі чи необережного слова. 

Люди вміли не лише помічати чужі життя, а й майстерно доповнювати їх власними фантазіями. 

Одна маленька подія могла перетворитися на цілу історію. А історія, своєю чергою, обростала такими подробицями, про які навіть її учасники не здогадувалися. 

Я добре пам'ятаю одну фразу, яка згодом стала частиною моєї репутації. 

«Емма — та сама дівчина, яка ходить по клубах і розважається з хлопцями». 

Спочатку це були лише чиїсь слова. Звичайна плітка, яка не мала нічого спільного з моїм справжнім життям. 

Але з часом ця фраза почала жити власним життям. 

Її повторювали, доповнювали новими подробицями, передавали від однієї людини до іншої. І зрештою те, що колись було лише чиєюсь вигадкою, для багатьох перетворилося на правдиву історію про мене. 

Дивно, правда? 

Люди можуть не знати тебе особисто, ніколи не цікавитися твоїми думками, страхами чи переживаннями, але водночас бути абсолютно впевненими, що знають, хто ти така. 

І найцікавіше — з часом ти починаєш розуміти, що виправдовуватися перед усіма просто немає сенсу. 

Мене звати Емма. 

Я виросла в багатодітній сім'ї. Мала дитинство, яке навчило мене мовчати тоді, коли хотілося кричати, посміхатися тоді, коли було боляче, і погоджуватися навіть тоді, коли всередині все протестувало. 

Мої батьки були звичайними жителями невеликого містечка. Мама, Клавдія, працювала кухарем, а батько був лікарем у місцевій лікарні. 

З боку наша родина могла здаватися цілком звичайною. Будинок, діти, робота, щоденні турботи. Але за кожними дверима є своя історія, і наша не була винятком. 

Мені сімнадцять. 

І, можливо, саме зараз хтось, прочитавши ці слова, уже почав складати власну думку про мене. 

Не поспішайте. 

Ви ще не знаєте моєї історії. 

А я не впевнена, що готова розповісти вам її всю. 

Адже іноді найцікавіше в людському житті починається саме там, де закінчуються чужі здогадки.