За царя Опенька, коли земля була тоненька.

           Було це ще за царя Опенька. Так давно, що людей ще не було на землі. Тай динозаври ще по ній не ходили. Земля тоді ще, не в формі кулі була, а такою тоненькою і покрученою, як серпантин. Морів і океанів не було, тоді були невеличкі річки з чистою, прозорою водою а в них плавали золоті рибки. А над зеленими травами і пахучими квітами літали різнокольорові метелики. Чисте повітря пахло свіжістю і весною. А ще було багато кущів та дерев а в старих пеньках жили гриби.                                                                                                                                                    Серед лісу ріс старий дуб. І жив в корінні того дуба цар Опенько зі своєю сім'єю.  Він був дуже добрим, але й справедливим царем. В нього був один обов'язок, який він виконував дуже старанно і нікому більше не міг цього довірити. Опенько записував все те, що тоді відбувалося. В нього був величезний архів в підвалі його дому. Там було багато книг з різними історіями, що записували їх туди ще діди царя Опенька.                                                                                                             Кожного дня, до царя приходили різні жучки, павучки, тай інші мешканці землі з різних сторін й розповідали йому про все що відбувалося. Опенько уважно всіх слухав і записував у свої книги все, що чув від них. Він знав, що його записи одного дня стануть надзвичайно важливими, тому старався не пропустити жодної дрібниці.                                                                             Якось, до царя Опенька завітав один гість – маленький, блискучий світлячок на ім'я Проміньчик. Цар Опенько бачив його вперше, але його батьків він знав. Цей світлячок був найменшим серед своїх братів і сестер, але дуже сміливим і допитливим. Проміньчик мав одну велику мрію – знайти місце, де народжується світло.                                                                              -   Ваша Величносте, я подорожую вже довгий час і шукаю місце, звідки з'являється світло. Я багато де побував, але досі не знайшов те, що шукаю," – Промовив Проміньчик, вклонившись цареві.                                                                                                                                                                             Опенько задумався і покликав свою дружину, царицю Печерицю. Вона була мудрою і завжди допомагала своєму чоловікові в складних справах. Печериця уважно вислухала Проміньчика і усміхнулася.                                                                                                                              -   Світло завжди починається з маленької іскри, – Лагідно сказала вона. – Іскра може з'явитися будь-де: у твоєму серці, в промінні сонця, в краплині роси... Можливо, ти шукаєш зовні, а не всередині себе? - Додала вона і пішла по своїх справах.                                                                                    Проміньчик здивовано підняв свої крильця. Він не зовсім зрозумів її слова, але все ж таки подякував їй.                                                                                                                                                      -   Що ж це може означати?.. - Розмірковував він і, зітхнувши, попрощався з царем і полетів далі, обдумуючи слова цариці.                                                                                                                                            Минали дні, тижні й місяці. Проміньчик подорожував, спостерігав за тим, як світить місяць на нічному небі, як іскриться роса на ранковій траві, як блищать зірки... Він шукав світло навколо, але не міг зрозуміти як воно з'являється.                                                                                             Одного вечора, втомлений і сумний, він знову повернувся до дуба царя Опенька.                -    Я все ще, не знайшов місце, де народжується світло. – Похиливши голову, зізнався Проміньчик. – Може, я шукаю щось, чого не існує?                                                                                               Опенько лагідно усміхнувся і відповів: -  Проміньчику, ти вже знайшов те, що шукав. Як же ти не розумієш?.. Світло, яке ти шукаєш, завжди було з тобою. Воно всередині тебе. Кожен раз, коли ти запалюєшся, коли світло ллється з тебе, ти несеш його всьому світу.                                               Проміньчик здивувався і, раптом відчув, як в його маленькому тілі з'являється тепло. Він зрозумів, що саме це і є те світло, яке він шукав. І хоч воно було маленьким, але дуже потужним, бо могло освітити найтемніший куточок лісу.                                                                                     Відтоді, Проміньчик вже не шукав світла зовні. Він усвідомив, що справжнє світло в серці кожного і що потрібно лише повірити в себе, щоб воно запалилося. Він продовжував свої подорожі, освітлюючи дорогу іншим і розповідаючи всім про те, що дізнався.                                             Так здійснилася мрія маленького світлячка і він був щасливий. Світло Проміньчика  світилося у серцях усіх, хто його знав. Маленький світлячок завжди всім говорив що, навіть коли настає темрява, маленька іскра завжди може розпалити великий вогонь.                                             А цар Опенько записав цю історію у свою книгу, щоб ніхто не забув, де насправді народжується світло. І навіть, коли полиці його архіву заповнювалися величезними книгами, цар завжди знаходив місце для нових історій, адже кожен день приносив щось нове і важливе, що варто було зберегти для майбутніх поколінь. Темрява зникає коли з’являється світло. Так було за царя Опенька, коли земля була тоненька і так буде завжди!