Коли історія з гілками закінчилась, ми з Вікою зрозуміли одну річ: поїздки не повинні бути одноразовими.
Тож у нас виникла традиція. Ми називали її «сезоном».
— Коли наступний сезон? — запитувала Віка в повідомленні.
— Коли знайдемо гроші, — відповідала я.
— Тоді ще за таємничими обставинами.
Сезон міг бути в Італії, під вулканом, на Сицилії, куди ми поїхали разом. Там усюди росли зелені кактуси, був свіжий лимонад і розмови до півночі.
— Герлс, — писала я вночі, лягаючи спати. — Ключі у вас є? Тримайтесь разом!
— Ми не діти, — відповідала Віка.
— Ви діти, — заперечувала я. — Мої найкращі діти.
А потім ми знову їхали, тягли валізи, шукали дорогу, розмовляли лише тими мовами, які знали, і все одно якимось чудом потрапляли туди, куди треба.
Бруклін, міст і найрідніші люди
* * *
Океан під домом
Одного разу я написала Віці:
«Поїхали разом в Америку».
Вона відповіла не відразу.
«Рада нещодавно сказала «велкам». Але я не відчуваю себе впевнено фінансово. Сподіваюсь, що наступного сезону ми «за традицією» злітаємо разом».
«Я полечу в першій половині липня, — написала я. — На тринадцять днів. Проведу час із Радою».
«Соло-трип в Америку звучить круто, — додала Віка. — І океан цей під домом…»
«Тільки не їж буряк», — відповіла я.
«Це вже твоя справа, — написала Віка. — Тільки ти не продавай мене. Я ж не буряк».
Я сміялась. Віка в цей час переїхала на два тижні пожити з чужими котами у Відні й мала там свої пригоди.
— Це безкоштовно? — запитала я.
— Це дуже безкоштовно, — гордо підтвердила вона. — Ми ж емігрантки, ми любимо безкоштовне.
* * *
Дзвінок через сім часових поясів
Тим часом Рада, як і колись, дзвонила то рано, то пізно, то коли я вже сплю, то коли відкладаю телефон.
— Зараз зустріч у зумі, — писала вона. — Можу набрати за сорок хвилин.
— Я теж їду додому, — відповідала я. — Разом зі своїми щоками.
— Які ж у тебе гарні фото, — писала вона, коли я надсилала селфі. — Голубі очі.
І ми знову обидві сміялись: вона в Америці, я тут, а між нами не океан, а просто довга розмова.
Одного разу я написала їй жартома:
«Стіву не кажи, що я хочу вчити англійську. Щоб я потім не торгувалась».
«Ха-ха-ха», — відповіла вона.
«Я теж з Броварів».
«Поржала», — написала Рада.
* * *
Ось така в нас історія. Без мови, але з навиком виживання. Кожен «сезон», кожна пригода, кожна відстань лише додають нам тепла.
Бо справжні подруги, як і справжня сакура, розквітають навіть тоді, коли їх несуть через пів міста. ## Післямова
Ця книжка починалась із листування: кількох повідомлень, голосових, жартів і спогадів, у яких було більше життя, ніж у деяких романах.
Так буває: найкращі історії ховаються у звичайних чатах. У рядках «Ахахах», у смайликах, у «вспомнила и ржу». У тому, як хтось пише «Я думаю о тебе с самого утра».
Дякую, Радо. Дякую, Віко. За те, що ви є.
Далі буде.
Відредаговано: 09.11.2026