З умінням вижить

Розділ 19. Сезони

Коли історія з гілками закінчилась, ми з Вікою зрозуміли одну річ: поїздки не повинні бути одноразовими.

Тож у нас виникла традиція. Ми називали її «сезоном».

— Коли наступний сезон? — запитувала Віка в повідомленні.

— Коли знайдемо гроші, — відповідала я.

— Тоді ще за таємничими обставинами.

Сезон міг бути в Італії, під вулканом, на Сицилії, куди ми поїхали разом. Там усюди росли зелені кактуси, був свіжий лимонад і розмови до півночі.

— Герлс, — писала я вночі, лягаючи спати. — Ключі у вас є? Тримайтесь разом!

— Ми не діти, — відповідала Віка.

— Ви діти, — заперечувала я. — Мої найкращі діти.

А потім ми знову їхали, тягли валізи, шукали дорогу, розмовляли лише тими мовами, які знали, і все одно якимось чудом потрапляли туди, куди треба.

Бруклін, міст і найрідніші люди

 

* * *

Океан під домом

Одного разу я написала Віці:

«Поїхали разом в Америку».

Вона відповіла не відразу.

«Рада нещодавно сказала «велкам». Але я не відчуваю себе впевнено фінансово. Сподіваюсь, що наступного сезону ми «за традицією» злітаємо разом».

«Я полечу в першій половині липня, — написала я. — На тринадцять днів. Проведу час із Радою».

«Соло-трип в Америку звучить круто, — додала Віка. — І океан цей під домом…»

«Тільки не їж буряк», — відповіла я.

«Це вже твоя справа, — написала Віка. — Тільки ти не продавай мене. Я ж не буряк».

Я сміялась. Віка в цей час переїхала на два тижні пожити з чужими котами у Відні й мала там свої пригоди.

— Це безкоштовно? — запитала я.

— Це дуже безкоштовно, — гордо підтвердила вона. — Ми ж емігрантки, ми любимо безкоштовне.

* * *

Дзвінок через сім часових поясів

Тим часом Рада, як і колись, дзвонила то рано, то пізно, то коли я вже сплю, то коли відкладаю телефон.

— Зараз зустріч у зумі, — писала вона. — Можу набрати за сорок хвилин.

— Я теж їду додому, — відповідала я. — Разом зі своїми щоками.

— Які ж у тебе гарні фото, — писала вона, коли я надсилала селфі. — Голубі очі.

І ми знову обидві сміялись: вона в Америці, я тут, а між нами не океан, а просто довга розмова.

Одного разу я написала їй жартома:

«Стіву не кажи, що я хочу вчити англійську. Щоб я потім не торгувалась».

«Ха-ха-ха», — відповіла вона.

«Я теж з Броварів».

«Поржала», — написала Рада.

* * *

Ось така в нас історія. Без мови, але з навиком виживання. Кожен «сезон», кожна пригода, кожна відстань лише додають нам тепла.

Бо справжні подруги, як і справжня сакура, розквітають навіть тоді, коли їх несуть через пів міста. ## Післямова

Ця книжка починалась із листування: кількох повідомлень, голосових, жартів і спогадів, у яких було більше життя, ніж у деяких романах.

Так буває: найкращі історії ховаються у звичайних чатах. У рядках «Ахахах», у смайликах, у «вспомнила и ржу». У тому, як хтось пише «Я думаю о тебе с самого утра».

Дякую, Радо. Дякую, Віко. За те, що ви є.

Далі буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше