З умінням вижить

Розділ 14. Танці без перекладача

Після церемонії зал ожив.

Грала музика. Столи були заставлені стравами, про які ми могли лише здогадуватись. Хтось із гостей підійшов до нас, привітно махнув рукою і щось швидко сказав.

— Що він хоче? — прошепотіла Віка.

— Мабуть, питає, чи ми голодні.

— Скажи йому, що ми завжди голодні.

— Я не знаю, як це сказати.

— Тоді покажи.

Я показала рукою на стіл, потім на рот, потім усміхнулась. Чоловік розсміявся, жестом покликав нас за собою і посадив поруч із кількома родичами. Через п’ять хвилин перед нами стояло стільки їжі, що ми б могли нагодувати пів Київщини.

— Це що? — запитала Віка, піднімаючи виделкою щось золотаво-хрустке.

— Не знаю. Їж.

— А якщо це щось… не те?

— Віко, воно пахне, як щастя.

Віка спробувала. Її очі розширились.

— Господи. Я хочу це жити.

Поруч сиділа жінка в святковому капелюшку, і вона зрозуміла наші реакції без слів. Посміхнулась, показала пальцем на тарілку, а потім загнула пальці, ніби розповідаючи рецепт. Ми кивали, хоч не розуміли жодного слова. Але ми розуміли головне: вона пишається тим, що нам смакує.

Мама Ради, яка вже встигла перезнайомитися з усіма, підійшла до нас із двома новими «подругами». Через п’ять хвилин вони вже обмінювались побажаннями жестами, усмішками й кількома спільними словами «мазл тов» та «дякую».

— Дивіться, — сказала вона, сяючи. — Мови різні, а люди однакові.

— Це дійсно так, — погодилась я. — Просто треба трохи мімікрії.

— І їжі, — додала Віка з повним ротом.

* * *

Хвиля танцю

Потім почалися танці.

Це було зовсім не те, до чого ми звикли. Спершу чоловіки з одного боку, жінки з іншого, і ми з подивом дивились, як кожна половина зали рухається в своєму колі, в своєму ритмі, під музику, що ставала то швидшою, то повільнішою.

Ми з Вікою, звичайно, не розуміли правил. Але нам їх швидко пояснили жестами. Хтось узяв мене за руки й закрутив у колі, хтось потягнув Віку, і ось ми вже танцюємо, сміємось, плутаємось у кроках і не намагаємось виглядати красиво.

Танець без правил, але з усмішками

 

— Я не знаю, що роблю! — кричала Віка через музику.

— Роби що хочеш! Всі роблять!

— А якщо я наступлю комусь на ногу?

— Тоді вклонись і посміхнись!

Віка вклонилась. Бабуся, якій вона наступила на ногу, засміялась і погладила її по щоці, ніби дитину. Я бачила, як Віка зашарілась від щастя.

Нареченої не було видно. Її підняли на стільцях і понесли над головами, і вона сміялась так голосно, що перекривала музику. Я подивилась на неї і подумала: «Ось вона, наша Рада. Така, як була завжди, тільки ще щасливіша».

Вона зустріла мій погляд, показала мені великий палець і розсміялась ще сильніше.

* * *

Мама Ради і її нова подруга

Найкраща сцена цього вечора була не в центрі зали. Вона була за столиком біля стіни.

Мама Ради сиділа поруч із літньою жінкою, яка, судячи з усього, була бабусею нареченого. Вони не мали жодної спільної мови, але вони розмовляли. Тихо, повільно, іноді дивлячись на фотографії в телефонах, іноді просто жестикулюючи.

— Що вони обговорюють? — прошепотіла Віка, підійшовши до мене з чашкою чаю.

— Не знаю. Але мені здається, обидві розповідають про дітей.

— Бо так?

— Бо мами завжди про це.

Ми дивились, як дві жінки, народжені в різних куточках світу, обмінювались історіями без жодного слова. Мама Ради показала фото Ради ще маленької, в білому бантику, і бабуся тихо зойкнула й прикрила рот долонею, а потім дістала власне фото. Вони дивились одна на одну довго, а потім раптом обнялись.

— Господи, — тихо сказала Віка. — Я зараз розплачусь.

— Я теж.

— Це не весілля. Це… зустріч світів.

— Так і є.

Ми обидві мовчали і дивились. У цей момент я зрозуміла, що ми приїхали не просто на свято. Ми приїхали побачити, як любов зшиває те, що, здавалося б, зшити неможливо.

Кінець вечора: рукою на прощання

 

* * *




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше