З умінням вижить

Розділ 13. Десять і триста

Весільний день почався рано.

Ми прокинулись до світанку, бо хвилювання не дозволяло спати. Віка перша стала біля дзеркала.

— Я виглядаю як людина, яка вчора не спала.

— Ти вчора не спала, — нагадала я.

— Це не виправдання.

Мама Ради вже була готова і ходила по кімнаті, поправляючи складки на сукні. Вона нервувала сильніше, ніж ми всі разом, але ховала це за діловитістю.

— Дівчата, швидше. Нареченій потрібна допомога.

Ми побігли до Ради.

Я ніколи не забуду, як вона виглядала. Біла сукня, трохи розпущені кучері, великі очі, в яких одночасно було все: щастя, страх, захоплення і дивна дитяча довіра до світу.

Три подруги в день, коли все збулося

 

— Ну як? — прошепотіла вона.

— Радо, — сказала я і не змогла продовжити.

— Ти ж казала, що не будеш плакати, — нагадала Віка, сама витираючи очі.

— Я не плачу. Я просто… освітлена.

— Це називається «розчулена», — підказала мама.

— Ні, мамо, — засміялась Рада. — Це називається «побачила дівчат і розплакалась».

* * *

Зал

Коли ми зайшли в зал, я одразу зрозуміла, що це буде незвичайний вечір.

З нашого боку, з боку нареченої, сиділо десять людей. Десять. Ми, мама, кілька друзів, які встигли приїхати. Десять добрих облич, які переживали найбільше.

Найелегантніший гість вечора

 

З боку нареченого було триста гостей.

Триста. Ортодоксальні родини, в чорних костюмах і білих сорочках, жінки в скромних сукнях і святкових капелюшках, діти, дідусі, бабусі, двоюрідні, троюрідні, сусіди, друзі. Вони перемовлялись між собою на швидкій мові, сміялись, жартували, обіймались. Здавалось, увесь район зібрався в одному залі.

Ми з Вікою стояли на вході й дивились на цей океан людей.

— Скільки їх? — тихо запитала Віка.

— Три-сто, — по складах відповіла я.

— А нас?

— Десять.

Віка подивилась на мене. Я подивилась на неї. Ми розуміли, що зараз станеться: або ми зніяковіємо, або засміємось.

Ми засміялись.

Ми сміялись так, що довелось відвернутись до стіни. Нас розуміли хіба що мама Ради, яка піднесла палець до губ, але й у неї куточки губ підстрибували вгору.

— Це два різних світи, — прошепотіла Віка крізь сміх.

— На одному весіллі, — додала я.

— Це найкраще, що я бачила.

* * *

Церемонія

Церемонія була зворушливою, урочистою і зовсім не схожою на те, що ми звикли бачити.

Під весільним балдахіном стояли Рада і наречений. Навколо нього зібрались родичі, звучали молитви, співи, стародавні слова, яких ми не розуміли, але відчували їхню силу. Я дивилась на Раду і бачила, як вона слухає кожне слово з повагою, з відкритим серцем, ніби вхідні двері до нового світу.

Мама Ради стояла поруч і тихо плакала. Я взяла її за руку.

— Усе добре, — прошепотіла я.

— Знаю, — відповіла вона. — Просто так швидко виросла.

— Вона щаслива.

— Тому й плачу.

Віка, яка стояла з іншого боку, раптом ойкнула.

— Що?

— Я забула, що я мала зробити з цим букетом.

— Нічого, — шепнула я. — Просто тримай.

— А якщо вилетить?

— Тоді хай летить із почуттями.

Ми тримались за руки і слухали, як чужі, дивовижні й дуже прекрасні слова благословляють нашу Раду. Я ще довго пам’ятатиму той момент, коли наречений розбив склянку, і зала вибухнула радісним вигуком.

— Що вони кричать? — прошепотіла Віка.

— Щось добре, — відповіла я.

— Це точно добре. Бо всі такі щасливі.

Рада обернулась до нас. Вона не говорила, не махала, лише подивилась і посміхнулась. Один погляд, і ми все зрозуміли.

Ми приїхали сюди недарма.

* * *




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше