З умінням вижить

Розділ 11. Нью-Йорк, здрастуйте

Літак приземлився вранці. Небо було таке високе, що здавалось, ніби його намалювали.

Нас зустріла Рада.

Я побачила її здалеку: вона стояла в натовпі, трохи змінена, трохи доросліша, з розпущеним волоссям і такою посмішкою, що в мене всередині щось стиснулось і розпустилось одночасно.

— Дівчата!

Ми кинулись до неї одна за одною. Віка першою, зі своїм величезним рюкзаком. Я другою, з сумкою, яка весь час падала. Мама Ради, спокійніше, підійшла останньою і обійняла доньку так, ніби не бачила її сто років.

— Ну як ви? — питала Рада крізь сльози. — Як переліт? Не нудило? Їсти хочете?

— Хочемо всього одразу, — чесно відповіла я.

— І душ, — додала Віка.

— І ліжко, — сказала мама.

— Усе буде, — засміялась Рада. — Ласкаво просимо до Нью-Йорка.

Ласкаво просимо до Нью-Йорка

 

* * *

Перші враження

Нью-Йорк оглушує. Не гучністю, хоч і нею теж. Він оглушує розмахом.

Будинки були такі високі, що я зупинилась посеред тротуару і задерла голову, поки хтось не штовхнув мене в плече.

Будинки, що сягають неба

 

— Sorry, — кинув перехожий, навіть не зупинившись.

— Він сказав «сорі», — прошепотіла я до Віки.

— Ага. Він же тебе штовхнув. Як ввічливо.

— У нас би просто промовчали.

— Або сказали б «чого стала».

— Це різниця культур, — вирішила мама, не припиняючи йти вперед.

Метро виявилось окремим світом. Ми з Вікою кілька разів їхали не туди, і щоразу Рада терпляче розвертала нас, як дітей.

— Дивись, — казала Віка, показуючи на карту метро, що нагадувала плутанину кольорових ниток. — Це не схема. Це ребус.

— Це схема, — спокійно відповіла Рада. — Просто треба знати, куди дивитись.

— А хто знає, куди дивитись?

— Місцеві.

— Тоді ми з тобою місцева, — сказала я Раді.

— Ні, Марино. Я ще вчуся. Ти ж чула: я теж питаю, куди їхати.

Ми сміялись, і з кожним кроком по вулицях цього величезного міста мені ставало легше. У нас були сили, була цікавість і була найважливіша зброя: ми були разом.

Нью-Йорк барвистий, як цукерки

 

* * *

Англійська, яка не потрібна

З мовою було так само, як і в Польщі. Ми говорили, що вміли.

— Hello, — впевнено сказала Віка в кав’ярні.

— Hello! What can I get you? — привітно відповіла дівчина.

Віка кивнула і замовкла.

— Вона питає, що ти хочеш, — шепотіла я.

— Я знаю!

— Так скажи.

— А як?

— Coffee?

— Coffee, — повторила Віка і з полегшенням посміхнулась дівчині. — Coffee, please.

— What size?

— Не зрозуміла, — прошепотіла Віка.

— Скажи «big».

— Big! — сміливо вигукнула Віка.

Нам принесли кави, величезні, як відра. Ми пили їх цілий день.

— Ну що, — сказала я. — Англійська підкорена.

— Я її поки що тільки пила, — зізналась Віка.

Мама сиділа поруч і лише усміхалась, а потім тихо сказала:

— Мені подобається ваша компанія. З вами не нудно.

* * *




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше