З умінням вижить

Розділ 10. «Приїжджайте»

Повідомлення прийшло ввечері.

Я сиділа на дивані з чашкою чаю, коли телефон дзенькнув. Я розгорнула чат і побачила рядок:

«Мариша, ми призначили дату. Приїжджайте».

Я перечитала його раз, потім ще раз. Я знала, що це станеться, але руки все одно затремтіли.

Я одразу ж набрала Віку.

— Ти бачила?

— Бачила, — сказала вона. Голос у неї тремтів від щастя. — Я вже п’ять хвилин кричу на кухні. Сусіди, мабуть, думають, що я збожеволіла.

— Вона призначила дату!

— За нього?

— Ну а за кого ж?

— Я думала, може, за якогось китайця з її колишньої роботи.

— Віко!

— Шо? Я так, на всяк випадок уточнюю.

Ми розсміялись, потім заплакали, потім знову засміялись.

Наступного дня ми зателефонували Раді втрьох: я, Віка і трубка, що передавала її голос через океан.

— Ви приїдете? — запитала вона, і я почула, як у неї перехоплює подих.

— Це навіть питанням не є, — сказала Віка.

— Але це в Нью-Йорку, — обережно нагадала Рада. — Це далеко. Це дорого. Потрібна віза…

— Радо, — перебила я. — Ти пам’ятаєш мою фразу?

— «Та хай, разберемся»?

— Саме так.

Рада засміялась у слухавку, і цей сміх я пам’ятатиму завжди: щасливий, трохи схвильований, трохи недовірливий.

— Тоді я буду чекати вас. І… — вона зробила паузу. — Мама теж приїде. Вона хоче бути з вами в одній компанії. Каже, що вам легше буде.

— Мама? — перепитала Віка. — Твоя мама?

— Так.

— Чудово, — вирішила Віка. — Тоді в нас є дорослий, який відповідає за нас.

— Це не відповідальність, — застерегла Рада. — Це ще один пасажир, який вимагатиме чаю і розмов.

* * *

Збори

Збиратись у подорож без достатньої мови — це окрема наука.

— Як будемо питати дорогу? — запитала Віка.

— Покажемо адресу.

— А якщо адреса не на папері?

— Тоді скажемо «Брукліні», — серйозно вирішила я.

— Ніхто не скаже «Брукліні», Марино. Кажуть «Бруклін».

— Усі кажуть, як хочуть.

Ми склали список: документи, плаття, взуття («зручне і красиве, окремо»), косметика, подарунки, домашні гостинці. Рада просила привезти польську ковбасу та шоколад, а мама додала у список «щось нашого, чого там нема».

Мама, до речі, в цей час уже почала готуватись із такою ретельністю, що ми відчули себе дуже непідготовленими. Вона надіслала нам повідомлення з підпунктами: «1. Взяти теплу кофту. 2. Не довіряти таксистам. 3. Пити воду. 4. Не губити документи. 5. Слухатись мене».

— П’ятий пункт найважливіший, — сказала Віка.

— Він же й найнездійсненніший, — відповіла я.

Ми склали валізи. Ми проходили кордони. Ми їхали на пересадку, і я відчувала, що моє серце б’ється так, ніби я йду на найбільшу пригоду життя.

Документи, плаття, взуття — і ковбаса

 

* * *

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше