Повідомлення прийшло ввечері.
Я сиділа на дивані з чашкою чаю, коли телефон дзенькнув. Я розгорнула чат і побачила рядок:
«Мариша, ми призначили дату. Приїжджайте».
Я перечитала його раз, потім ще раз. Я знала, що це станеться, але руки все одно затремтіли.
Я одразу ж набрала Віку.
— Ти бачила?
— Бачила, — сказала вона. Голос у неї тремтів від щастя. — Я вже п’ять хвилин кричу на кухні. Сусіди, мабуть, думають, що я збожеволіла.
— Вона призначила дату!
— За нього?
— Ну а за кого ж?
— Я думала, може, за якогось китайця з її колишньої роботи.
— Віко!
— Шо? Я так, на всяк випадок уточнюю.
Ми розсміялись, потім заплакали, потім знову засміялись.
Наступного дня ми зателефонували Раді втрьох: я, Віка і трубка, що передавала її голос через океан.
— Ви приїдете? — запитала вона, і я почула, як у неї перехоплює подих.
— Це навіть питанням не є, — сказала Віка.
— Але це в Нью-Йорку, — обережно нагадала Рада. — Це далеко. Це дорого. Потрібна віза…
— Радо, — перебила я. — Ти пам’ятаєш мою фразу?
— «Та хай, разберемся»?
— Саме так.
Рада засміялась у слухавку, і цей сміх я пам’ятатиму завжди: щасливий, трохи схвильований, трохи недовірливий.
— Тоді я буду чекати вас. І… — вона зробила паузу. — Мама теж приїде. Вона хоче бути з вами в одній компанії. Каже, що вам легше буде.
— Мама? — перепитала Віка. — Твоя мама?
— Так.
— Чудово, — вирішила Віка. — Тоді в нас є дорослий, який відповідає за нас.
— Це не відповідальність, — застерегла Рада. — Це ще один пасажир, який вимагатиме чаю і розмов.
* * *
Збори
Збиратись у подорож без достатньої мови — це окрема наука.
— Як будемо питати дорогу? — запитала Віка.
— Покажемо адресу.
— А якщо адреса не на папері?
— Тоді скажемо «Брукліні», — серйозно вирішила я.
— Ніхто не скаже «Брукліні», Марино. Кажуть «Бруклін».
— Усі кажуть, як хочуть.
Ми склали список: документи, плаття, взуття («зручне і красиве, окремо»), косметика, подарунки, домашні гостинці. Рада просила привезти польську ковбасу та шоколад, а мама додала у список «щось нашого, чого там нема».
Мама, до речі, в цей час уже почала готуватись із такою ретельністю, що ми відчули себе дуже непідготовленими. Вона надіслала нам повідомлення з підпунктами: «1. Взяти теплу кофту. 2. Не довіряти таксистам. 3. Пити воду. 4. Не губити документи. 5. Слухатись мене».
— П’ятий пункт найважливіший, — сказала Віка.
— Він же й найнездійсненніший, — відповіла я.
Ми склали валізи. Ми проходили кордони. Ми їхали на пересадку, і я відчувала, що моє серце б’ється так, ніби я йду на найбільшу пригоду життя.
Документи, плаття, взуття — і ковбаса
* * *
Відредаговано: 09.11.2026