З умінням вижить

Розділ 9. Лютий

Лютий того року видався лагідним.

— Я зараз розумію, — казала мені потім Рада, — для чого той важкий січень так наполегливо звільняв місце.

— Для чого?

— Для всього. Тепер слухай.

Вона почала з козирів.

— Мариш, на початку лютого, після півтора року навчання, після співбесід із трьома рабинами… я почула «мазал тов».

Я не одразу зрозуміла.

— Що це значить, Радо?

— Це значить, що я прийняла іудаїзм. Свідомо, сама, з відкритим серцем.

Була тиша. Не така, де незручно, а така, де хочеться говорити тихо.

— Ти довго до цього йшла, — сказала я.

— Півтора року. Це була серйозна праця, Мариша. Я вчилась жити за законами святої книги. Це не про одяг і не про їжу. Це про те, як дивитись на світ.

— Я пишаюсь тобою.

— Я теж. Тільки не запитуй мене, чи гарно мені з усім цим борщем без сметани.

— Не буду.

Ми розсміялись, і з того сміху стало легше.

* * *

Каблучка

— А далі, — сказала Рада, — Стівчик зробив пропозицію.

Я підстрибнула на дивані.

— Що?!

— Ну, це не було сюрпризом. Я кілька місяців тому сама обрала ту каблучку.

— Сама?!

— Звісно. Ми ж дорослі люди. Я просто сказала: «Ось ця». А він: «Я запам’ятав».

— І?

— І того недільного ранку він поводився так дивно, що я зрозуміла: сьогодні. Він то ходив по кімнаті, то щось ховав, то шукав ключі, які тримав у руці.

Я сміялась.

— Але все було настільки гарно організовано, що я все одно розплакалась, — тихо закінчила вона. — Він стояв навколішки, а я думала: «Це ж той самий хлопець із заводу. Що ми з тобою робимо?»

— Ви живете, — сказала я.

— Так, — прошепотіла Рада. — Ми живемо.

* * *

День, коли все збіглося

— А тепер найцікавіше, — додала вона.

— Ще є?

— Так. У той самий день мій брат став татом.

— Ні!

— Народилась дівчинка. Зранку я дзвонила всім своїм і вітала з поповненням, а після обіду вони вітали мене з заручинами.

Я замовкла. Потім прошепотіла:

— Ніхто так не вміє, як ти. Влаштувати день, коли весь світ збігається в одну точку.

— Це не я. Це Бог, — урочисто відповіла Рада. — У Нього чудове почуття гумору.

* * *

Дім, де живе музика

Я часто питала Раду про її роботу. Вона працювала з літніми людьми, у великому будинку, де людям доглядають, поки вони доживають свої найтепліші роки.

— Знаєш, що в нас змінилось? — розповідала вона. — До нас приходить чоловік із маленьким піаніно, гармонікою і гітарою. Раз на місяць, або на свята.

— І що?

— Усе зупиняється. Усі робочі процеси. Він грає в холі, і люди, яких ми вже вважали далекими від цього світу, раптом піднімають голови. Хтось посміхається. Хтось підспівує. Хтось плаче.

— Це чудово.

— Це диво, Мариша. Просто музика.

Вона замовкла, а потім розсміялась:

— А ще в мене є друг Джефрі. Він пацієнт, але кожного ранку приходить сказати мені «хелоу». Побачив обручку й одразу попросився на весілля гостем.

— І ти запросила?

— Ні. Боюся, що він відбере роботу в ведучого.

Ми реготали так, що довелось робити паузу.

— А ще до мене в команду прийшла Оля, — закінчила Рада. — Ми вдвох заправляємо цим шаленим карнавалом.

— Ти вдячна цьому лютому, — тихо сказала я.

— Дуже. Кожна подія ніби чекала саме цього місяця, щоб втілитись.

 

Я ще довго сиділа з телефоном у руках. Лютий був лагідним. І я знала, що за ним іде весна, а за весною… наше весілля.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше