З умінням вижить

Розділ 7. Буряк

Усі ми живемо зі стереотипами.

Рада розповіла, що в дитинстві щиро вірила, ніби всі французи їдять жаб. Йдуть вулицею, бачать жабу, хвать її і додому на вечерю. А ще вона певний час вважала, що євреї їдять дуже багато часнику.

— Звідки це в мене? Не знаю. Десь почула. І жила з цим років двадцять.

— А потім?

— А потім я потрапила в родину Стіва і дізналась, що євреї думають про нас.

— Що?

— Що українці обожнюють буряк.

Я засміялась.

— Це ж правда!

— Ні, Марино. Не правда. Це міф. Але вони вірять.

* * *

Дипломатія з буряком

Спочатку це було мило. Рада знайомилась із родиною протягом цілого року, від одних родичів до інших, і щоразу на столі з’являвся буряк. Варений, печений, у салаті. Одного разу навіть цілу каструлю борщу виставили, як почесного гостя.

— Я спершу не зрозуміла, що відбувається, — розповідала вона. — А потім дійшло: так вони виявляли турботу. «Ми знаємо, що ти українка. Ми приготували тобі те, що ти любиш».

— І ти їла?

— Мариша, я так хотіла їм сподобатись, що їла все, мовчала і казала дякую.

— А насправді?

— А насправді я можу з’їсти буряк раз на рік у салаті з майонезом. Чистий він мені не смакує.

— Ти ж мовчала!

— Роками. Ну, не роками. Місяцями.

Віка, яку ми підключили до розмови, не витримала:

— То ти їла його, ніби це був державний обов’язок?

— Ніби дипломатична місія!

Ми сміялись так, що в мене заболів живіт.

* * *

Баббі і холодильник

Кульмінація настала у бабусі Стіва.

Їх запросили на вечерю, і все було чудово: розмови, посмішки, тепло. Аж раптом бабуся підвелась і сказала:

— Ой, Радо, я зовсім забула! Я приготувала щось особливе для тебе.

Вона підморгнула і пішла до холодильника.

— Мариша, — розповідала Рада. — У цю мить я відчула, як у мене стискається все всередині. Я вже знала, що там.

— Буряк?

— Буряк. Я дивлюсь на Стіва, а він посміхається, ніби не розуміє. А потім бере весь удар на себе.

— Як?

— Каже: «Баббі, ми дуже цінуємо вашу увагу і турботу. Але Рада вже з’їла з вами річну норму буряка. Це виглядає десь так, ніби вона була б з Азії, а ви щоразу на вечерю давали б їй замість виделки дерев’яні палички».

Я тримала себе за обличчя.

— Він це сказав?

— Слово в слово!

— І що бабуся?

— Спершу була пауза. Така, що чути, як бринить повітря. А потім усі розсміялись. Бабуся перша.

— І все?

— І все. З того дня жодних спеціальних страв. Тільки загальне кошерне меню для всіх.

 

Щось особливе для Ради

 

* * *

Післясмак

Я довго сміялась, а потім сказала:

— Знаєш, що в цій історії найкраще?

— Що?

— Що вони любили тебе настільки, що навіть помилялись з любов’ю.

Рада помовчала.

— Мариша, ти права. Це було не про буряк. Це про те, що мене прийняли.

Пізніше, кілька місяців по тому, Рада сиділа на обіді з колегами й випадково побачила в салаті його: головну причину своїх страждань.

Вона розповіла мені про це в повідомленні:

«Доїдаю салат. Знаєш, він уже не такий огидний. Але тільки з майонезом».

Я відповіла:

«Це перший крок до справжньої інтеграції».

«Далі, — написала вона, — тільки борщ. Але це вже після весілля».

* * *

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше