З умінням вижить

Розділ 5. Бруклінський рейв

Якби мені колись сказали, що найромантичніша історія в моєму оточенні почнеться на заводі, де грає електронна музика, я б порадила не ходити на ті заводи.

Але саме так усе й було.

Рада розповіла мені це не відразу. Спершу були голосові: короткі, обривчасті, з вітром у мікрофоні. Вона вже жила в Нью-Йорку, поверталась із Пуерто-Ріко засмаглою, з кокосом у руці й чітким планом: «Життя має вийти на новий рівень». Їй щойно виповнилось тридцять, і це був уже третій раз, коли вона починала все з нуля.

«Мариша, — казала вона в одному з повідомлень. — З приданого в мене сноуборд і харизма. Але, знаєш, мені якось спокійно. Буде як буде».

«Та хай, разберемся», — відповіла я.

«Саме це я собі й кажу», — засміялась вона.

А потім, одного понеділка, вона набрала мене відеодзвінком, а на екрані було обличчя людини, яка збирається розповісти щось, у що сама ще не вірить.

— Сядь, — сказала Рада.

— Я сиджу.

— Сядь міцніше.

* * *

Понеділок. Завод. Діджей

— Я пішла на рейв, — почала вона.

— У понеділок?

— У понеділок. Грав мій улюблений діджей. Я випадково дізналась зранку і вмовила подружку піти. Ми купили квитки й поїхали в Бруклін.

— А там що?

— Там колишній завод. Без даху на першому поверсі, балкони з боків. І гарні люди. Мариша, дуже гарні. Наче з показу мод.

— Тобто ти пішла танцювати, а не шукати чоловіка?

— Я пішла танцювати, — урочисто підтвердила Рада. — Клянусь. Подружка залишилась на балконі, а я пішла в натовп. І там я так танцювала, що мені було байдуже, як я виглядаю. Я навіть шазамила пісні, які мені подобались.

Тут вона зробила паузу, як досвідчений оповідач.

— І тут ззаду хтось питає: «Хей, ти шазамиш музику?»

— Хто?

— Низький, приємний голос. Я обернулась, і там стоїть він.

— Ну, красивий?

— Мариша, не перебивай. Я кажу: «Так, шазамлю». Він питає, як мене звуть. Я кажу: «Рада». Він каже: «Стів». Потім чує мій акцент і питає: «Ти звідки?»

— А ти?

— «З України», — і то так гордо, ніби я відповіла на питання про Нобелівську премію.

— Правильно.

— А він каже: «Я був в Україні. Двічі».

Я мало не впустила телефон.

— Двічі?!

— Ось і я так подумала. «Двічі? Що ти там робив?» А він спокійно: «Відпустка».

— У відпустку? В Україну?

— Я теж не повірила! Я подумала: невже наш Трускавець нарешті переміг Мальдіви?

Ми розсміялись так, що в мене загуло в вухах.

«Хей, ти шазамиш музику?»

 

* * *

Компанія з Умані

— Далі було цікавіше, — продовжила Рада. — Ми розмовляли, і я почала придивлятись до його друзів. Один у окулярах із борідкою, інший теж небритий, і в обох такий, знаєш, особливий погляд. Розумний, трохи глибокий.

— Це з тих, що ти бачила в Україні?

— Саме так. І я питаю: «А ти часом не у вересні приїздив?»

— А він?

— «Так». — «В Умань?» — «В Умань. І ще на день заїхали в Київ».

— О Господи.

— Він радісно дістає телефон і показує мені фотографії. Піцерія на Голосіївці, готель «Опера»… Мариша, він розповідав мені про Київ як про свою улюблену країну!

— А ти стояла посеред рейву й слухала?

— Я стояла посеред рейву в Брукліні й думала: «У цього хлопця має бути дуже цікава історія. Від Умані до цього заводу».

Я мовчала секунди три. Тоді сказала:

— Радо, але ти ж йому телефон не дала?

— Ні, — гордо відповіла вона. — Я не вірю в історії, які починаються на дискотеці. Бо жодної такої не чула, щоб мала продовження.

— Але?

— Але про всяк випадок я дала інсту.

Я закрила обличчя долонею.

— Ти геній.

— Я обережна.

* * *

Наступний ранок

Далі вона вже розповідала тихіше.

— Ми танцювали поруч цілу ніч. Потім розійшлись. Я їхала додому й думала: «Класна ніч, більше ніколи його не побачу».

— А?

— А наступного ранку приходить повідомлення: «Рада, привіт. Це Стів. Пішли на побачення».

— Прямо так?

— Прямо так. Без зайвих слів.

Я дивилась на неї через екран і бачила ту саму Раду, яку знала з маленької кухні в Польщі: тепло в очах, дитяче здивування, ніби життя щойно підморгнуло їй.

— А що ти відповіла?

— «Пішли».

— Це все?

— Це все. А потім… — вона зробила паузу. — Потім минуло майже три роки, і ми одружились.

Ми помовчали. Я ковтнула чаю.

— Скажи, ти зберегла той скріншот?

— Звісно. Я ж шазамила пісню в ту мить, коли він підійшов. На скріншоті навіть час видно.

— І який?

— П’ята липня, дві тисячі двадцять першого року. Сьома сорок дві вечора.

— Ти запам’ятала хвилини?

— Мариша, — серйозно сказала Рада. — Я бухгалтер за духом. Мені дати треба знати.

* * *

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше