Розділ 1. Троє з Київщини

У Польщу ми приїхали різними дорогами, але з однаковою валізою сміху.

Ніхто з нас тоді не планував надовго. Це ж Київщина, там усе зрозуміло: є дім, є мама, є город, є сусідка тітка, яка знає про тебе більше, ніж ти сам. А тут раптом чужа мова, чужі вулиці і чужі правила про те, де можна, а де не можна переходити дорогу.

«Поїду на сезон, — думала кожна з нас. — Пару місяців, зароблю, повернусь».

Той «сезон» розтягнувся на роки.

Я добре пам’ятаю день, коли ми трьома вперше сиділи разом на кухні. Кухня була така маленька, що коли Віка відчиняла холодильник, Рада мусила підтискати ноги, а я ставала боком, як у маршрутці в годину пік.

— Ви розумієте, що ми тепер емігрантки? — урочисто сказала Віка.

— Ми не емігрантки, — заперечила Рада. — Ми… тимчасово працюючі туристки.

— З безстроковим терміном, — додала я.

Ми розреготалися так, що сусіди за стінкою постукали. Тоді ми ще не знали, що саме цей сміх нас і врятує.

Віка була найрішучіша з нас. Вона могла зайти в будь-яку контору, посміхнутися так, ніби сто років тут працює, і вийти з потрібною довідкою. Мови вона не знала, але впевненість у неї була такою, що чиновники самі не помічали, як роблять усе, що вона просить.

Рада була наша тепла душа. Вона вміла прислухатися. Могла годину слухати чужу розповідь про наймерзенніший день і наприкінці сказати одне речення, після якого ставало легше. А ще в неї завжди були цукерки в сумці. Навіть коли грошей не було, цукерки були.

Про себе я розповідаю найменше. Скажу лише одне: я була та, хто завжди казав «та хай, разберемся». З цієї фрази в нас усе й починалося.

* * *

Перші слова

Польську ми вчили на слух, на практиці й на помилках.

— Що це означає? — запитала Віка, показуючи на напис у магазині.

— «Знижка», — впевнено відповіла я.

— А тут написано «розпродаж».

— Ну, це майже те саме.

— Це не майже те саме! Я вже поклала в кошик п’ять банок!

Виявилось, що знижка була на зовсім інше. Банок ми не повернули. Їли ту квашену капусту цілий місяць і називали її «наша польська інвестиція».

Рада вчила слова найстаранніше. Вона вела маленький зошит, де писала польське слово, поруч українське, а ще нижче малювала смішну картинку. Біля слова «пральня» вона намалювала чоловічка, який тоне в піні. Біля слова «лікар» — чоловічка з величезним шприцом. Зошит ми передивлялись при кожному зайвому настрої, і настрій одразу піднімався.

— Читай, що там про сусіда, — вимагала Віка.

— «Пан Здзіслав. Той, що завжди п’є каву на балконі і дивиться на нас, як на інопланетян».

— Правда, дивиться!

— Він думає, що ми шпигунки.

— Може, й добре. Хоч хтось нас помічає.

* * *