З тобою назавжди

Тиша, дарувала справжній спокій.

Тихо шелестіло море, ще тихше пропливали по небу хмари, різних форм, пофарбовані сонцем, яке от-от сховається від світу.

На березі було майже нікого, тільки двоє закоханих, які вдивлялися в кінець моря.
Зараз, їхнє кохання палало. Вони могли б цілуватися, обійматися, та тільки сиділи дивлячись за обрій. Особливо дівчина. Її задумливий погляд блукав, ніби вона була зовсім не тут. Десь далеко, але не тут.

– Про що думаєш? - тихо запитав хлопець, з ніжністю розглядаючи кожен сантиметр її лиця. Зараз здавалося - це важливо.

Вона усміхнулась, але не радісно, а дещо гірко.

- Знаєш чому я хотіла прийти сюди? Бо маю відчуття ніби востаннє. Відчуття, що це мій останній день. В тебе було так? - голос її був сповнений печалі й суму.

– Ні... Не було - дещо з запинкою відповів хлопець - Будь ласка, викинь ці думки з голови! Ми з тобою навіки будемо разом!

- Але смерть може розлучити нас...

– Атея, ти що говориш?! Припини! Ти мене лякаєш! Навіть якщо смерть розлучить нас, я просто впевнений, що навіть на другім світі, для нас є місце. Для нас двох. Разом. Та це буде не скоро. Зараз просто залишайся зі мною. - він міцно стиснув в обіймах заплакану дівчину, яка ніжно погладжувала його волосся.

У пізній загрозливий вечір, вони не могли надивитись один на одного.

Коли дощ невпинно бив по верхівках будинків, вони розпрощались, на кінець солодко поцілувавшись.

Ранок був темним і похмурим.
Кров стікала струмочком по асфальтній дорозі, шукаючи куди б утекти з від тіла, в якому вже не було душі.

Очі дівчини вдивлялися в небо, яке вона так пристрасно любила. Тільки воно бачило, як вона помирала. Зараз вони були одним цілим.

Хлопець почувши прикру новину, одразу помчав до місця аварії. Ця смерть була швидка і майже безболісна, для неї. Та для нього найтяжча. 
Його очі блукали по картині, зі червоних струмочків, які наостанок намалювала Атея.

Після цього, світ Даніїла, перестав мати сенс. Він був розбитий, він не хотів більше нічого, окрім чарки міцного алкоголю.

Алкоголь лився рікою по його спраглому горлу. Та згодом - це переставало допомагати.

Одного дня, його друг Кевін, прийшов навідати хлопця. І був вражений на що перетворився, його завжди усміхнений друг.

- Що з тобою сталося, мій друже? До чого ти себе довів?! Будь ласка, припини це все! Люди йдуть, постійно, та це не означає що тобі треба йти слідом за ними!  Живи своїм життям!

- Я кохав її! Вона була моїм життям! - по його щоках стікали гіркі сльози. - Вона була моїм світом. Вона була мені всім. І знаєш, Атея сказала, що вона відчуває, ніби смерть чатує на неї. Що їй залишилось не довго.  Та знаєш, що я зробив? Сказав, щоб вона викинула ці дурниці зі своєї голови! Якби я був поряд...

- Перестать картати себе тим, в чому ти не винен! Досить!

Та хлопець ніби не чув його, прикладаючи до губ пляшку з горілкою, й ставлячи її занадто не обережно. Пляшка розбилася, залишаючи порізи на руках в Даніїла. Та той тільки усміхається.

Кевіна - це неабияк  насторожило, і він вирішив звернутися по допомогу до психіатричної лікарні, побоюючись за свого друга.

Там він сидів, вдивляючись в сірі стіни. І благав смерть забрати його душу.

І вона його почула, приходячи в образі його коханої Теї.

Вона довго гладила його по голові, цілувала в заплакане обличчя. А потім забрала.

На ранок, коли дощ падав, саме так, як тоді, коли душа покинула тіло Теї - душа Даніїла покинула його. Зараз вони були разом.

Навіки, як вони й хотіли. 

Та де було місце для двох.

На віки разом.