Розділ 11.

– Настав час змінити усталений порядок, – швидко заговорила жінка, коли простір довкола Корнелії раптом почав змінюватися: розпливатися, формуючись у щось нове й невідоме. – Світ не такий, яким був раніше. Вісім вартових Домів дракона почали забувати про місію, покладену на них богами, через це на три світи насуваються темні часи. Ти – дитя змін, нове Світило Ночі й саме тобі судилося відновити рівновагу. Звільни силу, що захована в тобі, врятуй свою споріднену душу, поверни до витоків життя вкрадену в богів річ, яка не належить Ява-світу – й тоді, нарешті, отримаєш те, чого понад усе прагнеш. Спокій.

Корнелія слухала й бігала зляканим, подивованим поглядом від однієї картинки, що спалахувала перед нею, до іншої.

Першим вона побачила важкий лискучий меч із матовим руків’ям, його гарду та криж прикрашало темне дорогоцінне каміння, трохи розбавлене білим золотом, а чорне лезо навіть у поволоці мороку давало сліпучий відблиск. Тримала цю зброю скривавлена тонка рука, тендітна, мовби жіноча. Далі образ змінився на залиті багрянцем розкішні білі пернаті крила в помаранчевому світлі західного сонця. Потім дівчина побачила старий невеличкий ріг, відтінку слонової кістки, оздоблений акуратною рунною різьбою та вчеплений до грубого шкіряного шнурка. Опісля – приміщення, схоже на печеру, в центрі якого сиділа навколішках темна фігура з широко розкиненими в сторони руками, скованими грубезними ланцюгами, чиї протилежні кінці кріпилися до кам’яної стелі. Довге мокре синяво-чорне волосся нерухомого незнайомця спадало йому на спітнілі засмаглі оголені груди, що здіймалися у важких подихах, і злегка полискувало в скупому сяйві самотнього місячного променя.

Аж раптом чоловік здійняв голову – й Еллі здалося, наче він поглянув просто на неї. Вона не бачила, куди незнайомець спрямував свій погляд – надто темно було в тому страхітливому місці, одначе однаково нервово сіпнулася. "Він не бачить мене" – проказала собі подумки, бо направду вірила, що це лише марення. Одначе впевненість похитнулася, коли колючу тишу розбив хрипкий, знеможений шепіт:

– Кхаалі...

Видіння обірвалося.

Так раптово, наче й не було нічого.

– Що за… – розгублено видала Корнелія й роззирнулася.

Вона якимось дивовижним і незбагненним чином опинилася на порозі Кам’яного замку, зусібіч обступлена відчуженою темрявою, зовсім не нагрітою полум'ям священної ватри. Приклала тремтливу руку до грудей: серце злякано й у паніці билося об ребра, наче шукаючи волі або ж рятунку від тих емоцій, які зараз насичували кров. Страх поступався місцем подиву, подив – шоку, шок – розгубленості й так далі.

Пройшло кілька довгих секунд (а, може, й значно більше) перш ніж дівчина переступила поріг свого тимчасового притулку, добряче покусана неприязним холодом. Її ноги рухалися самовільно, доки розум з’їдали суперечливі думки. З кожним наступним кроком вона починала дедалі більше сумніватися в тому, що бачила.

«Чи було те видіння реальним? Чи мені, бува, не привиділося? Та жінка справді є однією зі славнозвісних сестер-норн? Чи то був нерозважливий розіграш, як попереджав Ірвіс?» – міркувала Еллі, дедалі швидше тверезіючи й водночас гублячись у здогадках.

А щойно подумала про те, щоб поділитися з кимось нещодавно побаченим, – усвідомила, що стоїть навпроти вузьких темно-сірих дверей, крайніх у лівому коридорі на четвертому поверсі. То була спальня Інґвара. Після обідньої трапези їй про всяк випадок показали, де вона зможе його знайти за потреби. Й тепер сама доля підказувала, в кого варто шукати поради.

Корнелія важко зітхнула. Їй і досі здавалося, що цьому чоловікові не варто безсумнівно довіряти, однак у неї не було іншого вибору. Зараз він – єдиний, на кого вона може покластися, хоч і не до кінця чесний.

«А що як Хродґейр мені не повірить? – закралася зрадницька думка, щойно тендітний кулачок замахнувся для стуку. – Від мене пахне елем, тож існує велика ймовірність, що мої слова не сприймуть серйозно».

Однак гарно обдумати подальші свої дії принцеса не встигла: двері самі перед нею розчахнулися й на відстані пів метра виросла знайома чоловіча постать.

– Доброї ночі! – пробурмотіла Корнелія зніяковіло, а тоді, здригнувшись, мимоволі на крок відступила.

– Ваші очі… – промовила обірвано та спантеличено.

Лорд у цей момент не був схожий сам на себе. Зіниці його розширилися настільки, що майже заполонили собою всю райдужку, через що погляд здавався не просто зловісним, а збіса моторошним. Шкіра на обличчі мала значно блідіший відтінок, ніж зазвичай, біля скронь утворилися капельки поту, й на щоках дуже яскраво проступили вилиці. Але найдивнішим виявилося навіть не це. Щойно нічна візитерка несвідомо спустила погляд нижче – побачила, як із правого плеча на ліву грудну клітину, до слова, цілком оголену, перебирається чорне тату дракона. Воно реально ожило й почувалося на тілі господаря доволі… вільно й розкуто.

– Чому ти тут так пізно? Щось сталося? – рівним, проте хрипким тоном поцікавився безсмертний.

– Ні, тобто так, – відказала невпевнено Еллі, заворожена активними рухами дракона. – Він повинен так рухатися? – не втримала зацікавленого.

Чоловічі груди напружилася – вона це ясно побачила. У всій нескромній красі, так би мовити.

– Трясця! – лайнувся Хродґейр, а тоді зник у темряві кімнати, залишивши двері відчиненими. – Можеш зайти, – долинуло кілька секунд потому приглушене.

Корнелія завагалася. Залишатися так пізно удвох із мало знайомим чоловіком у його спальні видавалося, щонайменше, нерозумним. Однак, на свій страх і ризик, вона вирішила довіритися тому, хто досі ще жодного разу її не скривдив. Погане виправдання, згода, однак воно виявилося єдиним. І до того ж необхідним, щоб бодай якось заспокоїти себе. Бо тим, що сталося кілька хвилин тому, таки треба було з кимось поділитися.

– Це у всіх драконів є такий дивний… друг? – продовжила допит дівчина, коли в кімнаті спалахнуло світло, на мить осліпивши. Лорд до цього моменту встиг приховати свої звабливі принади під непрозорою тканиною білої сорочки. – У мене теж такий буде?