Розділ 31. НАЙЗАПОВІТНІШЕ «ТАК»

До новорічної ночі вони готувалися без жодного поспіху та метушні. Після Різдва їм обом хотілося простого, лінивого свята: загорнутися в плед, увімкнути вогники на ялинці, відкрити пляшку ігристого та подивитися якийсь теплий фільм.

​Єдиним кулінарним подвигом Жені став торт «Наполеон» — вона заздалегідь спекла хрусткі коржики, просочила їх ніжним заварним кремом і залишила настоюватися до завтра. Щодо решти новорічного столу вони вирішили взагалі не заморочуватися: замість цього заздалегідь обрали великий сет улюблених ролів через додаток доставки, щоб самостійно забрати замовлення самовивозом за годину до півночі та трохи провітритися.

​Десь о 23:00 Роман накинув куртку й зняв із гачка ключі від машини.

​— Я швидко, туди й назад, — усміхнувся він.

​— Зачекай, я з тобою! — вигукнула Женя, швидко натягуючи чобітки. — Одному нудно, а так хоч на нічне місто подивимося.

​Вони вискочили на вулицю, застрибнули в затишне, уже прогріте авто й рушили до закладу, який розташовувався буквально за десять хвилин від їхнього будинку. Проте, коли Роман зайшов усередину, касир лише спантеличено знизав плечима, перевіряючи номер замовлення в базі:

​— Вибачте, але ваше замовлення оформлене на нашу другу точку... Це на іншому кінці міста, біля центральної площі.

​Роман повернувся до машини з порожніми руками й виразним поглядом глянув на Женю.

​— Кажи чесно, це ти вибирала точку видачі в додатку? — з доброю посмішкою запитав він.

​Женя дістала телефон, зазирнула в чек і від жаху закрила долонями обличчя:

​— Ой... Ромо! Там автоматично стояла адреса їхнього головного ресторану! Це ж через усе місто їхати! Боже, вибач, я все зіпсувала...

​— Та ти що, це ж чудово! — засміявся Роман, заводячи двигун. — Прямо новорічна авантюра. До півночі ще сорок хвилин, мчимо рятувати наші суші!

​Він упевнено повів авто засніженими вулицями. Поки Роман забирав замовлення, він ще й забіг у сусідній цілодобовий маркет і повернувся до машини із задоволеною посмішкою, тримаючи в руках великий пакет із ролами та знайомою з дитинства пляшкою дитячого шампанського з яскравою етикеткою.

​— Ого! Це що, дитяче шампанське? — здивовано вигукнула Женя, залившись сміхом.

​— А як же! Згадаємо дитинство, — підморгнув Роман. — Яке свято без полуничного булькаючого шампанського?

​Коли вони забрали суші, годинник на панелі вже невблаганно показував 23:53.

​— Ми точно не встигнемо додому до 00:00, — мовила Женя, з легким сумом дивлячись на годинник.

​— А навіщо нам поспішати? — усміхнувся Роман.

​Він звернув з головної дороги й м'яко запаркував авто на узбіччі біля міського парку. За вікном у тиші дрімали засніжені ялини, прикрашені теплими ліхтариками, а крізь лобове скло було видно, як лапатий сніг повільно лягає на капот.

​Роман розставив коробочки з ролами прямо на панелі, дістав із бардачка паперові стаканчики, відкоркував дитяче шампанське й розлив шипучий напій.

​— Найкраще місце в місті — з видом на зимовий парк, — мовив він.

​Підійшла 23:59. Навколо, десь за деревами парку, почали лунати перші вигуки людей, а небо над містом спалахнуло тисячами різнокольорових спалахів салютів.

​— Десять... дев'ять... вісім... — почала відраховувати Женя, тримаючи в руках стаканчик.

​— Три... два... один! З Новим роком, ніжність моя! — вигукнув Роман.

​Вони цокнулися стаканчиками, і Роман, м'яко притягнувши Женю до себе, накрив її губи солодким, довгим поцілунком. За вікном вибухали феєрверки, освітлюючи салон машини рожевими й золотими відблисками, а в машині було неймовірно тепло, затишно й смачно.

​Вони їли роли просто в машині, ділилися враженнями, сміялися й спостерігали, як над парком палають новорічні вогні.

​— Знаєш, — мовила Женя, спираючись головою на його плече й дивлячись на засніжену лобову шибку, — це був найкращий і найдивніший Новий рік у моєму житті.

​— Для мене теж. Головне — не де зустрічати, а з ким, — тихо відповів Роман, ніжно цілуючи її в маківку. — З тобою я готовий зустрічати Новий рік хоч у крокодила на носі.

​У якийсь момент Роман на мить затих, спостерігаючи за тим, як вогні салютів відбиваються в її щасливих очах. Серце в грудях калатало так сильно, що ховати почуття далі просто не було сенсу.

​— Жень... — промовив він м'яко, але з таким трепетом, що вона миттєво повернула до нього голову. — Я планував зробити це інакше... але зараз розумію: ідеальнішого моменту годі й шукати. Я щасливий тут і зараз.

​Роман запустив руку в кишеню куртки, дістав коробочку й повільно її відкрив. На білому тлі в світлі гірлянд і салютів засяяла витончена каблучка з білого золота з діамантом у формі серця.

​— Виходь за мене.

​Женя шоковано округлила очі, затамувавши подих. Вона переводила погляд з сяючого каменю на його палаючі очі й назад.

​— Ти серйозно? — прошепотіла вона. Її голос затремтів від сліз, що підступили до очей. — Я... я не вірю! Боже... Так! Звісно, так!

​Роман із полегшеним видихом обережно вийняв із коробочки сяючу каблучку. Бережно взявши її тремтячу долоню, він повільно одягнув каблучку на безіменний палець і м'яко, з неймовірною ніжністю притиснувся губами до її пальчика.

​У Жені з очей усе ж пролилася гаряча сльоза щастя. П'ять років у минулих стосунках вона чекала бодай якогось кроку, а тут... чоловіку, який зараз був поруч, не потрібні були причини.

​— Якби моя воля, — тихо прошепотів Роман їй у губи між поцілунками, — я б зробив тобі пропозицію ще в перший день, коли побачив тебе. Без жодних роздумів.

​Він м'яко змахнув її сльозу великим пальцем, а потім хитрувато підморгнув, намагаючись розрядити атмосферу:

​— Ти що, засумувала, бо твоє вільне дівоче життя закінчилося?

​Женя шмигнула носом, витерла щоку й відразу ж залилася дзвінким сміхом.

​— Вільне життя закінчилося? — з лукавим викликом перепитала вона. — Ну, зараз я тобі покажу «вільне життя»!

​Женя, не розриваючи зорового контакту, перебралася верхи на нього, обхопивши його талію й поклавши долоні на міцні плечі, свідомо влаштовуючись надто небезпечно.