Розділ 26. З НАМИ ТРАПИЛАСЯ ОСІНЬ

Пронизливий і наполегливий звук будильника безжально розірвав ранкову тишу кімнати. За вікном тільки-но починало прокидатись осіннє небо, сповіщаючи про початок нового робочого тижня.

​Женя повільно розплющила очі й одразу відчула міцні, гарячі обійми. Вона була повністю притиснута до Романа, а його рука дбайливо спочивала на її талії. Він ще міцно спав, але від звуку будильника злегка поморщився, важко зітхаючи і тільки міцніше притягуючи її до себе, ніби не бажаючи відпускати в цей робочий понеділок.

​У пам'яті Жені спалахами пронеслася минула ніч: ніжні дотики, божевільна пристрасть і той момент, коли вона повністю йому відкрилася. Від цих спогадів щоки миттєво спалахнули рум'янцем. Нічна буря минула, і на її місце прийшла легка, дівоча ніяковість.

​Вона сором'язливо посміхнулася й спробувала обережно вислизнути з обіймів, але Роман, так і не розплющуючи очей, хрипким від сну голосом тихо пробурчав:

​— Куди?.. Ще п'ять хвилин...

​Він обережно провів пальцями по її щоці, притягнув ближче й м'яко, напівсонно поцілував кудись у район шиї.

​Женя підняла голову й подивилася на нього. Роман нарешті розплющив сонні очі.  Він перехопив її пальці, переплів їх зі своїми й притиснув її долоню до своїх оголених грудей — туди, де ритмічно калатало його серце.

​— Я хочу, щоб ти запам'ятала це відчуття, — прошепотів він, дивлячись їй просто в очі. — Ти ніколи в житті не пошкодуєш про те, що довірилася мені. Ніколи. Я берегтиму нас.

​Від цих слів та його гарячого подиху залишки ніяковості розтанули, ніби й не було. Женя притулилася щокою до його шиї, вдихаючи вже такий рідний запах шкіри, і тихо відповіла:

​— Я знаю, Ромо. Я вже ні про що не шкодую.

​Через п'ятнадцять хвилин вони вже стояли на кухні. Повільно роблячи ковтки гарячої кави, Женя дивилася як прокидається осіннє місто за вікном. Роман підійшов ззаду, м'яко огорнув її обіймами за талію й поклав підборіддя їй на плече.

​— Нам справді час збиратися... — тихо мовила вона, але навіть не ворухнулася, розчиняючись у цьому ранковому затишку.

​— Не нагадуй, — посміхнувся він у її шию. — Я б віддав усе, щоб оголосити сьогодні загальнонаціональний вихідний.

​Так непомітно минали тижні. Осінь повільно добігала кінця, вкриваючи листопадовими дощами й холодними туманами вулиці міста.

​Світ навколо них вирував у звичному темпі.Робочі будні та повсякденну рутину ніхто не скасовував. Але тепер кожен із них знав, заради кого чекає вечора.

​Їм більше не потрібні були гучні приводи, щоб відчувати себе щасливими. Після виснажливих робочих днів вони знаходили час один для одного: купували гарячу каву, багато розмовляли і просто гуляли тихими вулицями.

​Роман обережно заховав її змерзлу долоню у свою кишеню пальто:

​— Знаєш, — тихо мовив він, дивлячись, як із її вуст виривається легка пара. — Я ніколи не вірив у загадування бажань чи якісь випадковості... Але, мабуть, я десь несвідомо кликав тебе. Бо ти з'явилася в моєму житті й повністю перевернула весь мій звичний світ. Ти трапилася зі мною, як ця осінь — раптово, але так красиво.

​Женя зупинилася й м'яко поглянула йому у вічі:

​— А я раніше думала, що осінь — це про холод та самотність — тихо відповіла вона, посміхаючись йому. — Але поруч із тобою ця осінь стала найтеплішим періодом мого життя.

​Роман посміхнувся, занурив пальці в її волосся й нахилився до її губ. Це був поцілунок просто посеред осіннього вечора — солодкий, затишний і повний тихого спокою.