Розділ 25. МОЇЙ ДУШІ ПОТРІБЕН ТВІЙ БАЛЬЗАМ

​У неділю ввечері спальня Жені нагадувала легкий хаос.

​Вона стояла перед дзеркалом лише в білій мереживній білизні. Воно м’яко лягало на шкіру, підкреслюючи стегна і тонку талію. Женя уважно, з дрібним трепетом у грудях оглядала своє відображення, повертаючись то одним боком, то іншим. По шкірі пробігло прохолодне тремтіння. «Боже, Женю, ти поводиш себе  як маленька дівчинка», — посміхнулася вона власному відображенню, обхопивши обличчя долонями.

​Це були особливі збори. Для чоловіка, від однієї думки про якого внизу живота все стискалося у тугий вузол.

​Вона одягла темно-оксамитову сукню, яка ідеально сіла по фігурі, зробила легкий макіяж, поправила розпущене шовковисте волосся й зробила глибокий видих.

​До її приходу Роман ходив по своїй вітальні, як загнаний у кут.

​Він уже тричі переставив свічки на столі, п'ять разів перевірив, чи не охолола їжа, і вшосте поправив темну футболку перед дзеркалом. Дорослий чоловік, успішний лікар, зараз хвилювався так, наче йому було сімнадцять.

​Коли пролунав дверний дзвінок, Роман зробив глибокий видих і одразу пішов відчиняти.

​На порозі стояла Женя.

​— Привіт, — усміхнулася вона.

​— Привіт, моя хороша, — м'яко мовив Роман.

​Він одразу простягнув руки, допомагаючи їй зняти пальто. І як тільки важка тканина зсунулася з її плечей, оголюючи темно-смарагдову оксамитову сукню, Роман застиг. Його погляд потемнів, ковзаючи по її постаті, і він важко видихнув:

​— Боже, Женю... Ти просто неймовірна.

​Він не чекав ні секунди — одразу нахилився й гаряче, спрагло впився в її губи просто на порозі. Це був короткий, але настільки владний поцілунок із присмаком осіннього вітру та його цитрусового парфуму, що в Жені вмить підкосилися ноги.

​— А це тобі, — Роман посміхнувся, коли трохи відсторонився, і дістав із кишені маленьку коробочку. — Хотів, щоб у тебе залишилася пам'ятка про цей осінній вечір.

​Женя відкрила її й застигла. Всередині сяяв тонкий срібний ланцюжок із витонченою підвіскою у формі маленького кленового листочка.

​Вона затамувала подих і подивилася на нього очима, повними щирого, дитячого подиву. Їй ніколи в житті не робили таких уважних, красивих дарунків — без жодного приводу, просто так. Щастя підступило до горла і вона, здавалося, навіть не одразу повірила, що це відбувається з нею.

​— Ромо... це мені? — тихо прошепотіла вона з непідробним трепетом. — Боже, це так витончено... Вона неймовірна. Дякую. Допоможеш застібнути?

​— Звісно.

​Він підійшов позаду, обережно відгорнув її волосся й застебнув замочок,торкаючись і викликаючи цілу зграю мурашок по спині, а перед тим як відпустити, він ніжно притиснувся губами до її відкритої шиї.

​Коли вони пройшли на кухню, Женю чекав справжній сюрприз: свічки, кришталеві келихи, вишукані гарячі страви... Але на підлозі стояли акуратно складені фірмові пакети з ресторану.

​Женя хитро примружила карі очі, вказуючи поглядом на упакування:

—Хм, лікарю... а де ж обіцяні кулінарні шедеври від шефа?
Роман щиро засміявся, розвівши руками:
— Окей, зізнаюся! Я чесно хотів щось приготувати сам. Але потім уявив, як псую продукти, і зрозумів: кулінар із мене ніякий. А ризикувати нашим вечором я не мав права! Тому поклався на професіоналів.

​— Тоді я просто буду уявляти, що ти приготував це сам! Ромо, у тебе просто прихований талант... Приховуй його й далі!

​Роман щиро, голосно засміявся, розвівши руками:

​— Дякую! А якщо серйозно, я ж знаю, як неймовірно смачно готуєш ти, тому за наше майбутнє меню я більше взагалі не хвилююся.

​— До речі про вечерю, а як там сусідка в халатику, що тебе затопила? — Женя задиркувато посміхнулася, беручи келих із червоним вином.

— Вона ж тебе тоді на вечерю кликала? Зізнавайся, ходив?

​Роман аж поперхнувся ковтком вина й смішно похитав головою:

​— Та я про ту ситуацію давно забув! Мені цілком вистачає однієї дівчини, яка змушує моє серце калатати як божевільне.

​Він відклав келих і взяв її тендітну долоню у свою велику, гарячу руку. Погляд його став глибшим і теплішим.

​— А пам'ятаєш той день, коли ти вперше прийшла до мене в кабінет?

​Женя подивилася на нього, уважно слухаючи.

​— Я тоді побачив тебе й зрозумів, ти сподобалася мені одразу. З першої ж секунди, з першого погляду. Я сам був у шоці від цього відчуття, бо розумів, що це абсолютно недоречно, але вже нічого не міг із собою зробити.

— А потім... пам'ятаєш сорочку, яку ти пошила мені на День Народження? Я ніколи в житті не очікував, що хтось може зробити для мене щось настільки особливе й особисте. Я гадав вона стане для мене щасливою. Але коли після того вечора ми розійшлися на цілих два місяці, я думав, що втратив тебе назавжди.

​Женя ніяково опустила очі на їхні переплетені пальці й тихо, з легким зітханням мовила:

​— Пробач мені, що я так довго морочила тобі голову, Ромо... Я просто до останнього боялася зізнатися навіть самій собі, що закохуюся в тебе, не те що тобі.

​— Ніяких вибачень, — м'яко, але твердо перебив її Роман, трохи стиснувши її долоню. — Я все розумів. Я знав, що тобі потрібен час.

​— Але з тобою мені цей період дався набагато легше, — посміхнулася вона кутиками губ.

​Женя повільно простягнула вільну руку й пальцями торкнулася його щоки — прямо біля тих двох маленьких родимок, які так приваблювали її з найпершої зустрічі.

​— Ти навіть не уявляєш, який ти гарний у моїх очах... — тихо й щиро мовила вона.

​Для Романа це було прямо в серце. На секунду він навіть збентежився від такого відкритого компліменту, його щоки потеплішали, а в очах замиготіли бісики. Він щиро посміхнувся, похитавши головою:

​— Тааак, ходімо на балкон,потрібно охолодитися і будемо дивитися на зоряне небо, бо ти мене зараз так нахвалила, що я, здається, почервонів!

​Вони вийшли на балкон. Осіннє місто сяяло вогнями, а прохолодний вітер освіжав після теплої кімнати. Роман став позаду, міцно притягнувши Женю до своїх грудей і обняв руками за талію. Вона спиралася на нього, відчуваючи його міць і потужне серцебиття.