Розділ 24. ФІЛОФОБІЯ НА ДВОХ

Тиждень минув у шаленому ритмі. Робочі графіки, нескінченні пацієнти в клініці та замовлення в майстерні розвели їх по різних орбітах. Вони лише переписувалися ночами й зідзвонювалися на кілька хвилин перед сном. І з кожним днем ця розлука лише сильніше роздмухувала бажання нарешті побачитися.

​У суботу пообіді, коли Роман під’їхав до її будинку, осінь вже повноцінно вступила у свої права. Прохолодний вітер кружляв жовте листя, а повітря пахло свіжістю та першими заморозками.

​Коли Женя вийшла з під’їзду, Роман, стоячи біля машини, аж застиг. Вона була неймовірною: чорні джинси, чорна водолазка, а поверх — затишний, об’ємний блакитний в'язаний светр. Волосся було зібране у тугий високий хвіст, а ідеально виведені чорні стрілки робили її карі очі неймовірно виразними й глибокими.

​Побачивши його, Женя щиро посміхнулася, зірвалася з місця й просто на бігу заскочила в його обійми, міцно обвивши руками його шию — чисто по-дружньому, від вибуху щирої дитячої радості. Роман міцно підхопив її, вдихаючи вже такий рідний аромат персика, і про себе виснажливо зітхнув: «Боже, як же я за тобою сумував... Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракувало».

​Сам Роман був одягнений у теплий чорний спортивний костюм, який неймовірно личив його високій фігурі й додавав йому особливого, розслабленого стилю.

​— Тримай, це тобі, — Роман відкрив двері авто й дістав стаканчик. — Гаряча кава з корицею. Як ти любиш.

​— Дякую тобі! — Женя тепло посміхнулася, беручи гарячий стаканчик у змерзлі пальці.

​Поїздка на те саме знайоме шосе пройшла під звуки їхнього улюбленого плейлиста. Музика плавно заповнювала салон, і коли заграла «Філофобія», Роман на мить зробив звук трохи тихішим, міцніше стиснув кермо й легко посміхнувся:

​— Знаєш... у стоматології діагнозів вистачає, і я звик контролювати будь-які складні процесcи. Але ось перед цією штукою я, здається, абсолютно безсилий.

​Женя здивовано повернула до нього голову:

​— Це ти про що?

​— Про філофобію, — тихо мовив Роман, кинувши на неї швидкий, тепло-загадковий погляд. — Страх закохатися. Я роками будував довкола себе ідеальний захист, а ти просто з'явилася в моєму житті й рознесла його на друзки. І найцікавіше — я взагалі не хочу захищатися.

​Ці слова відгукнулися в душі Жені вибухом дивовижного тепла. Вона не чекала такої відвертості саме зараз, але в цей момент трек змінився на Nikow — «Я також». Женя ледь чутно засміялася, похитавши головою, і з усмішкою тихо процитувала слова, що саме лунали з динаміків:

​— «Занадто думати — це мій червоний прапор...» — вона розвернулася до нього й додала з легким гумором та ніжністю в очах: — Оце точно про мене! Занадто багато думати й накручувати себе — це мій головний червоний прапор. Так що ми обоє тут зі своими загонами.

​Роман щиро засміявся, а напруга від його зізнання вмить розсіялася, залишивши після себе тільки неймовірне відчуття затишку.

​Спочатку за кермом був Роман: він вижав газ, і машина рвонула вперед. Швидкість, рев мотора, осінній пейзаж за вікном — адреналін знову закрутив їм голови, змиваючи з душі весь накопичений за тиждень стрес.

​А потім настала черга Жені. Цього разу вона сіла за кермо без найменшого остерігання. Її рухи були впевненими, а погляд — рішучим. Вона плавно рушила й упевнено набрала швидкість. Роман сидів на пасажирському сидінні, відкинувши голову на підголівник, і просто захоплено споглядав її. Як вона примружує очі, дивиться в дзеркала, як впевнено тримає кермо своїми тендітними пальцями... У цей момент вона здавалася йому найкрасивішою жінкою у світі.

​Коли Женя закінчила свій заїзд і плавно зупинила авто на узбіччі з краєвидом на осіннє поле, вона з полегшенням видихнула й розвернулася до нього. Її погляд зачепився за його щоку — за ті самі дві маленькі родимки, які привернули її увагу ще в найперший день знайомства.

​Піддавшись пориву, Женя простягнула руку й легенько, грайливо потріпала його за щоку прямо біля них:

​— Знаєш, лікарю... — посміхнулася вона, дивлячись йому просто в очі. — Я ще в перший день звернула на них увагу. Як же вони тобі личать! Я взагалі обожнюю такі особливості в людях. Ти просто мій краш!

​Роман засміявся від її слів, а в його очах спалахнули бісики:

​— «Краш»? Оце так оцінка від моєї найкращої учениці!

​— А то! — засміялася Женя.

​— Ну, раз я заслужив таке звання, то на нас чекає перекус, — Роман хитро посміхнувся, дістаючи з заднього сидіння великий пакет. — Я взяв нам суші. І красиві келихи під... лимонад. Ми ж з тобою блатні водії, нам за кермом пити не можна!

​Женя щиро засміялася з цієї вигадки. Вони перебралися на широке заднє сидіння, де розклали м'який плед. З динаміків стиха награвав їхній улюблений плейлист, а за вікном розгортався неймовірний осінній захід сонця: небо палало рожевими, фіолетовими та золотими барвами.

​У цій затишній, прогрітій тиші, поки вони їли, Роман раптом нахилився трохи ближче. Його великий палець легко, ледь відчутно торкнувся кутика її губ, знімаючи краплю соєвого соусу. Подушечка його пальця затрималася на її шкірі буквально на секунду, і по тілу Жені миттю пробіг електричний струм.

​Вона затамувала подих, дивлячись на нього, і саме в цей момент промайнула та сама відверта розмова.

​— Зі сторони це виглядає дивно, правда? — тихо мовила Женя, крутячи келих у руках і споглядаючи захід сонця. — Ніхто б у житті не повірив, що ми, провівши стільки часу разом... досі просто «друзі».

​Роман не зводив із неї очей.

​— Після того, що ти сказав про філофобію... Ромо, — продовжувала Женя, відчуваючи, як прискорюється серцебиття. — Я приймаю все, що між нами відбувається. Ти став для мене неймовірно близьким. Але... я все ще трохи боюся.

​Роман трохи похитав головою, і в його очах проглянула така глибока, жива відвертість, що в неї перехопило дух:

​— А пам'ятаєш, ти тоді за вечерею питала, чи я колись закохувався? Я сказав, що мабуть ні... Так от, я тобі збрехав, Женю. Бо я вже тоді, сидячи навпроти тебе, чітко розумів, що це за почуття. Я знаю, що таке кохання — бо від однієї думки про тебе мене просто розносить на друзки. І мені абсолютно не потрібен поспіх. Я буду чекати стільки, скільки треба саме тобі.