Розділ 23. КЛЮЧ ВІД СЕРЦЯ

​Опале листя шелестіло під ногами, а осіннє повітря кінця жовтня вже виразно кусало за щоки.

​У понеділок під час обідньої перерви Женя витягла телефон і на ходу набрала коротке повідомлення:

«Буду за 5 хвилин, ти ж пам'ятаєш про контрабанду, тільки тссс... нікому не кажи »

​Роман, тільки-но закінчив лікування пацієнта, зняв рукавички, помив руки й сидів за столом, переглядаючи медичні документи. Почувши вібрацію смартфона, він глянув на екран і на мить застряг поглядом у тексті. На його обличчі з’явилася дурнувата, щира усмішка — та сама, яка з’являється тільки на перших етапах закоханості, коли радієш звичайнісінькій смсці від дівчини, яка подобається. Це був ідеальний привід вирватися з кабінету.

​Він швидко спустився й вийшов на сходинки клініки почекати. Але слідом за ним на вулицю виманилася Юлія.

​— Романе Олеговичу, ти просто мусиш піти зі мною на цей профільний інтенсив у п'ятницю, — звично кокетуючи, казала Юлія й легко торкалася його ліктя. — А після лекцій можемо зайти в той новий ресторанчик, обговорити складні випадки... Без цієї вічної робочої метушні.

​Роман спокійно зробив пів кроку вбік, м'яко звільняючи руку:

— Щодо курсу підвищення кваліфікації — ідея чудова, Юліє. А от щодо ресторану — змушений відмовити. У мене вже є плани на вечір.

​У цей момент Юлія помітила Женю, яка підходила до них. Ортодонтка на мить запнулася, оцінила її поглядом з ніг до голови й сухо кинула Роману:

— Ладно, як знаєш. Піду, бо там уже наступний пацієнт.

​Коли двері за колегою зачинилися, Женя підійшла ближче. Вона дістала із сумочки зв'язку ключів, легко подзвеніла нею в повітрі й з задерикуватою усмішкою мовила:

— Тримай свою контрабанду. А то вони в мене від суботи лежать, почуваюся майже злодюжкою. Я, до речі, не перервала ваш консиліум?

​Роман примружився, пильно розглядаючи її обличчя. Замість забрати ключі, він м'яко обхопив її пальчики своєю гарячою долонею й обережно опустив її руку з ключами назад до сумочки.

​— Нітрохи. Звичайне обговорення робочих планів, — тихо сказав він, посміхаючись. — А ключі залиш у себе, про всяк випадок.

​— А-а, то це тепер так називається? — Женя склала руки на грудях. — «Інтенсив із підвищення кваліфікації в ресторанній атмосфері»? Звучить дуже плідно для медицини.

​— Я ціную її колегіальний порив, — розвів руками Роман. — Але мені цілком достатньо підвищення кваліфікації на власній кухні. Під керівництвом одного конкретного кулінара.

​— Гляди, лікарю, не перевантаж свій графік, — посміхнулася Женя, заправляючи пасмо волосся за вухо. — Бо медицина втратить такого спеціаліста через перевтому.
— Не втратить, — м'яко, але дуже виразно відповів Роман, дивлячись їй просто в очі. — Я вмію розставляти пріоритети.

​Женя дістала з пакета пластиковий контейнер і простягнула йому:

— На. Це тобі. Сирник, учора пекла.

​Роман здивовано підняв брови, взяв контейнер і прямо там, на сходах, відкрив пластикову кришку. Звідти вирвався ніжний ванільний аромат. Він без зайвих церемоній відкусив чималий шматок і замружився від задоволення.

​— Ти з глузду з’їхала, який він смачний... — пробурмотів він із набитим ротом. — Я реально ще навіть кави не пив сьогодні.

​— Романе, ти як з голодного краю! — засміялася Женя, хитаючи головою.

​Проковтнувши, він підвів очі, і в них спалахнув такий відвертий, теплий вогник, що у неї аж серце забилось сильніше:

— Ти навіть не уявляєш, з якого я голодного краю... І я зараз не тільки про їжу.

​Женя на мить заніміла від його прямолінійності, а потім легенько штовхнула його кулачком у плече:

— От дурник!

​Роман засміявся, перехопив її за талію, притягнув до себе боком і м'яко, затишно погладив по плечі через пальто, захищаючи від осіннього вітру.

​— Дякую, ти зробила цей день яскравим, як завжди, — тихо сказав він, дивлячись їй просто в очі. — До речі... На вихідних як щодо другого уроку водіння?

​— Хм, лікарю... ти впевнений, що твоя нервова система це витримає? — Женя примружила очі, вислизаючи з його обіймів.

​— Для тебе у мене безліч терпіння, — абсолютно щиро відповів Роман. — Ну то як? Будемо підкорювати нові маршрути?

​— Обов'язково, — тепло посміхнулася Женя. Все, іди їж свій сирник, а я біжу працювати.

​— До зустрічі крихітко— посміхнувся Роман.

— Бувай батон! 

​Вона розвернулася й легшою ходою попрямувала вулицею, а Роман ще кілька секунд стояв на сходах із контейнером у руках, дивлячись їй услід із найтеплішою усмішкою, перш ніж повернутися до кабінету.