Розділ 18. ПЛЮС У ТВОЮ СКАРБНИЧКУ

Останні кілька днів у спілкуванні з Романом з'явилася якась стримана, суха відстороненість, і це виснажувало Женю. Вони не бачилися щодня й не листувалися кожну хвилину, але вона чітко відчувала: щось змінилося. Раділа лише одному — сьогодні у неї був плановий візит до нього в клініку.

​Коли вона зайшла до світлого холу медичного центру, серце калатало десь у горлі. Але не встигла вона зробити й кількох кроків до рецепції, як шлях їй перегородила знайома постать.

​Дмитро.

​— Ти що тут робиш?! — Женя застигла, а всередині все стиснулося від огиди й тривоги.

​— Це я хочу в тебе запитати, Женю! — Дмитро ступив до неї впритул, його очі палали роздратуванням. Він схопив її за лікоть, грубо стискаючи пальці. — Ти що, гадала, я не дізнаюся? Ти сюди не зуби лікувати ходиш! Я бачив, як ти на того лікаря дивишся!

​— Пусти мене! — Женя різко висмикнула руку, її трясло від обурення та образи. — Ти взагалі совість утратив?! Твоя мама благала мене про зустріч, бо їй було страшно перед операцією! Я пішла на це лише з поваги до неї, хоча бачити тебе не мала жодного бажання! Забирайся звідси!

​Дмитро перекосився в злісній посмішці й перейшов на шипіння:

​— Та яка операція?! Я сам підмовив матір тобі все це наплести про хворобу, бо ти по-іншому б не прийшла! Так що не вдавай із себе святу, кому ти взагалі потрібна зі своїми загонами?!

​Женя на мить застигла від огиди до його ницості, але вмить спалахнула здоровою люттю:

​— Якщо я така непотрібна, то чому ти взагалі з'явився в моєму житті через стільки часу?! — карбувала вона кожне слово, зневажливо дивлячись йому в очі.

​Дмитро зробив крок уперед, збираючись знову її схопити:

​— Що ви тут влаштували? У вас прийом? — лункий, крижаний голос розітнув тишу холу.

​З-за повороту вийшов Роман у сніжно-білій медичній формі. Погляд його був настільки холодним і пронизливим, що Дмитро мимоволі відступив.

​Роман чув усе. Кожне слово. І про вигадану хворобу матері, і про доброту Жені... У його голові в одну секунду пазл склався: те скляне кафе, її гіркий сміх від абсурду... і його власна безглузда, дурна дистанція останніми днями. Яким же бовдуром він почувався.

​— Ти ще хто такий? — вищирився Дмитро, пізнаючи його обличчя. — А, той самий лікар! Я бачив вас разом!

​— Я — лікар цієї пацієнтки, — холодно й спокійно карбував кожне слово Роман, стаючи рівно між Дмитром і Женею, закриваючи її своїм плечем. — І ви зараз заважаєте графіку прийому.

​— Та ти хто взагалі такий, щоб мені вказувати?! — загорлав Дмитро.

​— А хто ви такий, щоб я обговорював із вами своїх пацієнтів? — твердо й беззаперечно відрізав Роман, дивлячись на нього згори вниз. — Переконливо раджу вам залишити приміщення клініки. Зараз же. Або охорона допоможе вам це зробити.

​Дмитро стиснув кулаки, перевів лютий, злісний погляд із Романа на Женю і, зрозумівши, що сили не на його боці, уривчасто виплюнув їй просто в обличчя:

​— Та пішла ти! Радій, що на тебе взагалі хоч хтось подивився!

​Він різко розвернувся й покрокував до виходу, хряснувши дверима.

​У холі зависла важка тиша. Женю все ще дрібно трясло від образи й огиди — його останні слова впеклися десь під ребра. Вона стояла, впившись пальцями у власний рукав, і опустила очі.

​Роман не став влаштовувати сцен у холі. Він м'яко торкнувся її ліктя й тихо, але впевнено сказав:

​— Ходімо в кабінет.

​Як тільки двері за ними зачинилися й вони залишилися наодинці, Женя важко видихнула й подивилася на нього з гіркотою:

​— Романе, вибач мені, будь ласка... Мені так соромно, що моє минуле знову нагадало про себе й завдало тобі стільки клопоту...

​Роман підійшов ближче й м'яко подивився їй у вічі.

​— Забудь усе, що цей ідіот наговорив, — спокійно й впевнено мовив він. — Він якраз-таки чудово зрозумів, кого втратив, тому й біситься. Чи ти гадаєш, він просто так знову з'явився у твоєму житті? Ти ні в чому не винна, і нічого соромитися.

​Він трохи всміхнувся кутикам губ і з легкою іронією додав:

​— Ходімо краще відволічемося й полікуємо зубки. Обіцяю, це буде значно менш боляче, ніж слухати його маячню.

​Від його спокійного тону й цього легкого жарту колочіння всередині Жені остаточно вщухло.

​— Добре, — усміхнулася вона й сіла в крісло.

​Але, вже вмостившись, усе ж не втрималася від запитання:

​— І все ж... Ти останні дні сам не свій був, відповідав якось відсторонено. Я вже думала, що справді десь схибила.

​Роман зупинився поруч і подивився на неї з чистою, трохи винуватою теплістю:

​— Ніде ти не схибила. Це я накрутив себе як дурень. Але давай ми зараз спочатку зробимо всі маніпуляції, а після роботи про усе поговоримо. Згода?

​Вона полегшено кивнула. На самому прийомі напруга вже спала — замість неї з'явилося передчуття важливої розмови. Роман працював як завжди дбайливо й обережно, але час від часу його погляд затримувався на ній довше, ніж звичайно.

​Після зміни він провів Женю до своєї машини й відчинив двері. Роман повіз її за місто — на високий пагорб із крутим обривом, де сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо в теплі рожево-золоті відтінки.

​Роман дістав із багажника великий теплий плед, розстелив його просто на м'якій траві біля краю пагорба, і вони вмостилися поруч дивитися на палаючий захід сонця.

​Він важко видихнув і повернувся до неї:

​— Женю... Я маю перед тобою вибачитися, — тихо зізнався він. — Я побачив тебе з ним за столиком і у мене все всередині перевернулося. Я вирішив, що ти досі до нього щось відчуваєш, що не можеш його відпустити, а я для тебе — просто... якась тимчасова зупинка. Я замкнувся в собі як останній дурень. Пробач мені. Я не мав права сумніватися в тобі. Ти надто добра, і ця доброта знову ледь не зіграла проти тебе.

​Женя слухала його, і в її душі розливалася неймовірна хвиля тепла й полегшення. Вона подивилася на захід сонця, злегка усміхнулася й легенько похитала головою: