Розділ 17. ІЛЮЗІЯ КРІЗЬ СКЛО

Ранок вибухнув справжнім хаосом.

​— Дев'ята! Романе, у тебе ж прийом о пів на десяту! — Женя носилася між кімнатою та ванною, гарячково намагаючись зібратися на роботу, і впорядкувати думки.

​Вони плуталися в ногах у вузькому коридорі, штовхалися ліктями біля дзеркала у ванній, одночасно чистячи зуби — Женя швидко дістала йому нову запасну щітку, паралельно поправляючи власне волосся. Вони щиро, беззахисно сміялися від цього дикого поспіху.

​На кухні Женя за лічені хвилини зробила їм швидкий бутерброд із сиром і розлила каву по чашках. Вони пили її буквально стоячи, поспіхом роблячи гарячі ковтки прямо біля кухонного столу.

​— На, хоч з'їж шматочок, бо зголоднієш, — посміхнулася Женя, простягаючи йому бутерброд.

​Збираючись уже на порозі, Роман на секунду зупинився. Його погляд пом'якшав. Він обережно прибрав пасмо її розпатланого волосся за вухо, пригорнув її до себе й м'яко, тепло торкнувся губами її щоки:

​— Дякую за ранок, Женю. Застрибуй у куртку, виходимо разом.

​Через десять хвилин вони вже їхали в машині. Цей шлях до роботи був наповнений затишним, легким теплом.

​Ближче до обіду, коли в майстерні гула швейна машинка, телефон Жені завібрував. На екрані висвітилося ім'я: Світлана Василівна.

​З того дня, як Женя дізналася про зраду Дмитра, минуло трохи більше трьох з половиною місяців. З Дмитром вона спалила всі мости, але до його матері завжди відчувала теплу, майже дочірню повагу — ця жінка колись була до неї щиро доброю.

​— Женю... донечко, вибач, що турбую, — голос Світлани Василівни в слухавці був слабким і тремтячим. — Мені сьогодні поставили важкий діагноз... Попереду складна операція. Я прошу тебе... суто ради мене. Посидь зі мною трохи,я підійду в кафе біля твоєї роботи. Я так хочу побачити вас із Дмитром поруч хоч на пів години... Можливо, це взагалі моя остання воля.

​Усередині Жені все стиснулося від жалю. Прохання жінки вдарило по найвразливішому — по її емпатії. Вона й уявити не могла, що цей дзвінок був ретельно прорахованим сценарієм Дмитра.

​Дмитро чудово знав, де розташована її майстерня. Останніми тижнями, коли його кинула коханка, він неодноразово приходив туди, намагаючись вистежити, де тепер живе Женя, і не раз бачив здалеку, як той самий високий лікар-стоматолог підвозить її на роботу чи п'є з нею каву. Зрозумівши, що це новий залицяльник, Дмитро підмовив матір збрехати про хворобу й навмисно вибрав те саме скляне кафе навпроти клініки, розраховуючи, що в обідній час Роман точно їх побачить.

​— Добре, Світлана Василівна... Я прийду. Тільки заради вас, — тихо мовила Женя, з важким серцем відкладаючи роботу.

​О першій дня вони сидили біля великого вітринного вікна того самого кафе. Світлана Василівна, за вказівкою сина, «відійшла у вбиральню», залишивши їх удвох.

​Дмитро одразу перехопив ініціативу. Він нахилився через стіл, намагаючись схопити Женю за руку, кидав власницькі погляди й шепотів із нахабною посмішкою:

​— Женю, ну годі грати цей цирк. Я ж бачу, що ти сумуєш. Давай почнемо все спочатку? Ти ж все одно моя.

​Женя відсмикнула руку, піджала губи й раптом коротко, гірко засміялася. Це був сміх повного абсурду й гидливості. Їй стало настільки огидно від його самовпевненості після всього болю, що вона просто не змогла втримати цей іронічний, зневажливий смішок.

​Саме в цю секунду з дверей клініки навпроти вийшов Роман.

​Він просто вийшов провітритися й узяти каву, коли його погляд випадково впав на знайому прозору вітрину.

​Роман застиг.

​За столиком біля вікна сиділа Женя. А навпроти неї — той самий колишній, який нахилився до неї, тягнувся до її рук... І Женя сміялася.

​Крізь товсте скло кафе не було чути жодного звуку. Роман не чув гидливості в її сміху, не чув, як вона наказала Дмитру прибрати руки. Він бачив лише болючу для себе картинку: дівчина, яка поруч із ним так обережно й повільно опускала свої захисні щити, зараз вільно й легко посміхається людині, яка завдала їй стільки болю.

​Усередині Романа в одну секунду все стиснулося від глухого, важкого болю.

​Він розумів що не має права ревнувати її ,вона не давала згоду на стосунки — але чітко відчував, що між ними з'явилася справжня, глибока симпатія. А зараз... зараз йому здалося, що всі її думки й нерозтрачені емоції все ще належать тому, минулому життю.Ось чому вона мене тоді відштовхнула...

​Роман стиснув зуби, повільно повернувся й пішов назад до клініки. Усередині пекло від гіркого розчарування.

​Увечері Женя, повернувшись додому й досі відчуваючи огиду від денної маніпуляції Дмитра, вирішила написати Роману:

​«Привіт! Як пройшов робочий день? Сильно втомився після нашого ранкового марафону?»

​Відповідь прийшла лише через дві години. Вона не була грубою чи черствою — просто дуже стриманою, втомленою й позбавленою того ранкового тепла:

​«Привіт. День був важким, багато пацієнтів. Збираюся спати».

​Женя спантеличено вдивлялась в екран. Наступного дня ситуація повторилася: Роман відповідав через кілька годин, коротко й відсторонено. Він не відштовхував її різко, але явно зробив крок назад.

​Вона сиділа в майстерні, стискаючи телефон у руках, і божеволіла від нерозуміння: що сталося? Чому чоловік, який ще вчора обіймав її на дивані й цілував у щоку перед роботою, раптово закрився в собі й став таким далеким?