Розділ 15. УСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Дзвінок пролунав якраз тоді, коли Женя складала ножиці та сантиметрову стрічку в майстерні, збираючись додому. Втома після робочого дня відступала повільно, але коли на екрані висвітилося ім'я Романа, серце звично пропустило такт.

​— Привіт, «добра знайома», — у його голосі відчувалася легка, ледве помітна іронія. — Я, звісно, казав, що ми можемо просто бачитися, але навіть не думав, що попрошу тебе про допомогу так швидко... Я щойно повернувся з клініки, відчинив двері, а в мене у вітальні — трішки басейн. Сусідка зверху трохи підтопила.

​— О-о-о... Багато води, Романе? — запитала Женя, намотуючи стрічку на долоню. — А Капітан не потоне?

​— Капітан тримає штурвал і мужньо долає стихію, — посміхнувся Роман у слухавку. — Підлога в порядку, я її вже майже витер. Але одній стіні дісталося — шпалери змокли й куток почав відклеюватися. Зараз дивлюсь на це все й розумію, що в мене навіть ганчірок нормальних немає...

​— Сиди й збирай воду, я зараз приїду! — швидко мовила Женя, абсолютно забувши про всі свої «виважені правила» та дистанцію, яку обіцяла собі тримати.

​Майстерня була буквально за кілька кварталів. Усього за десять хвилин Женя вже піднімалася на його поверх, тримаючи в руках щільний пакет із залишками тканини з ательє. Проте біля напіввідчинених дверей квартири Романа на неї чекала несподівана картина.

​Там стояла винуватиця пригоди — ефектна блондинка в шовковому халатику. Вона вибачалася занадто солодким голосом, поправляючи волосся й легенько торкаючись плеча Романа:

​— Романе, я ще раз так перепрошую... Ну це ж треба! Якщо що, я готова повністю компенсувати збитки. Або, можливо... можу загладити провину смачною вечерею в мене?

​Роман стояв на порозі у звичайній домашній футболці й спортивних штанах, тримаючи в руках пластикове відро. Він поводився ввічливо, але підкреслено стримано, роблячи півкроку назад від її доторку:

​— Усе гаразд, не варто хвилюватися, я вже майже все прибрав.

​У цей момент із-за повороту коридору вийшла Женя. Шурхіт її пакета змусив обох повернути голови. Сусідка миттєво зміряла Женю коротким, оцінюючим поглядом — від зручних кедів до зібраного у недбалий пучок волосся, трохи піджала губи й швидко прошепотіла Романові: «Тоді до зустрічі» — і піднялася сходами на свій поверх.

​Женя зупинилася поруч із Романом, склала руки на грудях, вигнула брову й із найменш невимушеним виглядом, на який тільки була здатна, тихо мовила:

​— О, бачу, тобі вже є кому допомагати. І вечерю пропонують...

​Роман застиг на секунду, а потім на його обличчі розлилася повільна усмішка. На щоці виразно окреслилися ті дві знайомі родимки, а в темних очах заграли бісики. Він чітко зчитав цей тон — вона намагалася здаватися байдужою «доброю знайомою», але її це справді зачепило.

​— Мені потрібна твоя допомога, Женю, — м’яко й напрочуд тихо відповів він, відступаючи вбік і пропускаючи її всередину. — Проходь.

​Вони швидко просушили підлогу й акуратно зняли пошкоджений шматок шпалер із кутка стіни.

​— Завтра після роботи пропоную заскочити в магазин, — мовив Роман, спираючись на одвірок і критично оглядаючи оголену штукатурку. — Купимо нові шпалери. Мені терміново потрібен твій дизайнерський погляд, бо я оберу щось жахливо банальне.

​Наступного дня о шостій вечора вони зустрілися в будівельному гіпермаркеті. Повільно ходили між високими стелажами, витягували рулони, прикладали їх до світла, сперечалися про відтінки й сміялися.

​— Ні, Романе, це не «просто сірий»! — посміхалася Женя, прикладаючи рулон до світла. — Це холодний бетон. Нам потрібне щось затишне, глибоке.

​— Для мене це просто гарний сірий колір, — посміхався Роман, із теплотою спостерігаючи за тим, як палають її очі, коли вона говорить про текстури й відтінки.

​Зрештою вони обрали вишукані темні шпалери з елегантною геометрією, щоб зробити стіну акцентною.

​Повернувшись до Романа, вони вирішили поклеїти їх самі. Це перетворилося на суцільний драйв і легкий хаос. Вони спиралися один на одного й постійно зіштовхувалися плечима.

​— Женю, вище! Тримай кут! — сміявся Роман.

​— Я тримаю, це ти криво тягнеш! — відказувала вона, сміючись і намагаючись притиснути важку смугу до стелі.

​У якийсь момент, намагаючись рівно притиснути шпалеру, нога Жені на стільчику трохи похитнулася. Роман миттєво підхопив її за талію обома руками, міцно притягуючи до себе.

​Вони застигли. Її спина була міцно притиснута до його широких грудей, а його гарячий подих торкався її шиї. У повітрі спалахнула та сама важка, електрична напруга, від якої перехоплювало подих. Вони перезирнулися — так близько, що Женя виразно бачила кожну риску його обличчя й відчувала прискорений стук його серця. Роман м'яко але з усмішкою промовив:

​— Врятована... Але стілець краще тримати міцніше.

​Він обережно й плавно поставив її на підлогу, не розриваючи зорового контакту ще кілька секунд.

​Пізно ввечері, коли стіна була ідеально поклеєна, виснажені й щасливі, вони вмостилися просто на килимі й замовили доставку їжі. Їли гарячу піцу з коробки, сміялися з власних зусиль і теревенили про всілякі дрібниці.

​Думки Романа того вечора:

«Вона сидить поруч, і сміється так щиро й беззахисно. Жодні "добрі знайомі" не приховають того, що між нами палає. Учора біля дверей, коли вона побачила ту блондинку й так тонко мене підколола... я побачив цей вогонь у її очах. Вона ревнує. Вона відчуває те саме. Я не буду тиснути. Я почекаю. Але я її точно більше не відпущу».

​Думки Жені того вечора:

«Учора біля дверей у мене все всередині перевернулося лише від одного вигляду цієї блондинки. Кого я дурю? Мені не байдуже. Мені дуже важко тримати Романа на дистанції. Поруч із ним так тепло й безпечно, що мої залізні правила просто розпадаються. Я боюся, але поруч із Романом я знову почуваюся живою...»