Розділ 13. ЗУСТРІЧ ЯКА РОЗСТАВИТЬ УСЕ НА МІСЦЯ

Минуло два довгих місяці. Два місяці абсолютної, важкої тиші, яка з кожним тижнем усе сильніше тиснула на обох.

​Роман стримано тримав слово. Попри те, що кожна клітина його тіла вимагала написати, приїхати чи хоча б просто почути її голос, він не тиснув. Він не був слабким чоловіком, але найменше у світі хотів перетворитися на чергового «колишнього», який маніпулює й розхитує й без того крихкий емоційний стан Жені. До того ж Роман чітко усвідомив: гратися далі в «просто друзів» він більше не зможе й не хоче. Брехати собі було б чистою фальшю.

​У стоматологічній клініці його робочі дні тягнулися нескінченною вереницею: пацієнти, знімки, заповнені графіки. Він навмисно завантажував себе завданнями по самі вуха, аби тільки не залишати мозку жодної вільної хвилини. Але коли робочий день закінчувався, наставала найважча частина доби.

​Повертаючись у порожню квартиру, Роман наливав собі каву, сідав на балконі й просто дивився на вогні вечірнього міста. Її ательє було буквально за кілька кварталів звідси — так близенько і водночас недосяжно.

​«Невже я все вигадав? — прокручував він у голові одну й ту ж думку, стискаючи пальці на гарячій чашці. — Невже це була лише моя ілюзія? Я ж відчував, як вона тремтіла в моїх руках. Відчував, що вона теж цього хотіла... Чому ж тоді вона мене відштовхнула? І чому я, дорослий чоловік, не можу просто викинути її з голови й жити далі?»

​Він намагався переконати себе, що час усе розставить по місцях, але з кожним тижнем її відсутність відчувалася тільки гостріше.

​Женя ж більше взагалі не з'являлася в клініці. Вона з головою занурилася в роботу, нові замовлення й спорт, намагаючись не залишати місця для незакінчених справ. Вона змушувала себе вірити, що той поцілунок біля під'їзду був суцільною помилкою під алкоголем. Але щоразу, коли вона сідала за швейну машинку чи знімала мірки з когось, перед очима виринав його білосніжний силует, а в пам'яті вибухав той самий терпкий аромат цитрусового одеколону.

​Вечірнє місто повільно поринало в сутінки, коли Женя поверталася додому пішки. У навушниках грав трек Nikow — та сама пісня, яку вони ще зовсім нещодавно підспівували в його машині. Мелодія лунала у скронях, підкреслюючи прохолоду осіннього повітря, і Женя вкотре спіймала себе на одному й тому ж русі — її погляд гарячково шукав у потоці його авто.

​«Ну навіщо? На що ти сподіваєшся, Женю? — картала вона себе, різко переводячи погляд на тротуар. — Ти сама його відштовхнула. Сама вибрала цю безпечну тишу. Він просто хороший хлопець, який хотів бути поруч, а ти зі своїми страхами знову все зіпсувала. Образила людину, яка не зробила тобі жодного зла...»

​Вона пам’ятала той поцілунок до найдрібніших деталей. Пам’ятала, як калатало її серце, і як сильно їй хотілося відповісти. Але страх знову пережити біль виявився сильнішим. Вона злякалася власної слабкості. І тепер, крокуючи знайомими вулицями, Женя відчувала не бажане полегшення, а лиш важкий, гіркий присмак провини й неохололої туги.

***

​Того п'ятничного вечора доля вирішила звести їх знову...

​У розкішному ресторані в центрі міста вирувало життя. В одному з великих залів стоматологічна клініка Романа святкувала річницю заснування. Роман не прагнув бути в центрі уваги — він тихо сидів збоку, тримаючи в руці склянку з напоєм, статний, стриманий, у своєму темному класичному костюмі. Він ввічливо усміхався колегам, але його погляд залишався відсутнім і байдужим до всього навколо.

​Поруч крутилася Юлія. Вона вирішила діяти рішуче й, підібравши момент, коли заграла повільна музика, сміливо запросила Романа на танець. Не бажаючи створювати сцену перед колективом, він стримано кивнув і зробив крок на паркет.

​У той самий час на протилежному боці ресторану проходив день народження подруги Жені. Вона буквально витягнула її з дому, аби хоч трохи розвіятися.

​Женя виглядала просто сліпучо. На ній була розкішна червона облягаюча сукня, яка ідеально підкреслювала кожний вигин її фігури, із звабливим вирізом та високим розрізом вздовж ноги. Волосся було забране у витончену високу зачіску, а на губах палала фатальна червона помада.

​Попрощавшись із подругами, Женя вже збиралася йти додому й вийшла в хол, щоб викликати таксі. Її погляд мимоволі впав на танцювальний майданчик, і тут вона побачила його.

​Роман у цей самий момент повертав Юлію в танці й раптово підвів очі.

​Їхні погляди перетнулися крізь напівтемряву залу.

​Повітря між ними вмить вибухнуло, ніби його проткнув електричний розряд. Роман застиг посеред руху, ледь не випустивши руку Юлії. Їхні очі бігали обличчям один одного, вбираючи кожну деталь, кожну зміну. Земля буквально вислизала з-під ніг у обох. Два місяці вибудованого захисту розсипалися на порох за одну-єдину секунду.

​Вона бачила його темні очі, ті дві злощасні родимки на щоці... А він не міг відвести очей від її червоних губ, від цього вирізу, від її розкішного, фатального образу, який просто вибивав із нього залишки глузду.

​Серце Жені забилося десь у горлі. Вона не витримала цього важкого погляду, у якому змішалися біль, туга й неохололе бажання. Відчуваючи, як до щік підступає гаряча хвиля, вона різко розвернулася й майже вибігла через масивні двері на вулицю.

​Їй терміново потрібне було повітря.Нічна прохолода мала б тверезити, але розпечені легені все одно відмовлялися дихати рівно.

​Роман не роздумував жодної секунди. Вся ця удавана ввічливість, танець, Юлія, святкування — усе це миттєво втратило будь-який сенс. Він просто відпустив руку колеги, вибачившись, і рішучим кроком рушив услід за Женею.У цій ситуації він точно не міг вчинити по-іншому.

​Вискочивши на ґанок ресторану, Женя зробила кілька швидких кроків у бік парку, але попереду пролунали впевнені кроки.

​— Женю, зачекай! — його оксамитовий, але вимогливий голос розітнув нічну тишу.

​Вона застигла спиною до нього під світлом вуличного ліхтаря, міцно стиснувши сумочку. Нічний вітер злегка колихав її волосся, доносячи до неї його аромат — той самий цитрусовий одеколон.