Розділ 12. ЗАНАДТО БЛИЗЬКО ДЛЯ ДРУЗІВ

Пропозиція відсвяткувати його День народження обіцяним тортом пролунала по телефону вже наступного дня. Голос Романа у слухавці звучав м'яко, але з ледь помітною хрипотою, яка змусила Женю стиснути корпус телефону трохи міцніше. Він запросив її до вишуканого ресторану на суботу.

​Усі ці дні Женя ловила себе на дивному, майже болісному мандражі. У суботу увечері вона крутилася біля дзеркала, доробляючи зачіску. Волосся було забране у вишуканий високий пучок, що відкривав точену лінію шиї та ключиці. Макіяж ідеально підкреслював очі, а на ній була одягнена приголомшлива чорна сукня з корсетом, яка витончено обтягувала талію. Коротка спідниця ледь закривала стегна, а далі до самого низу спадало невагоме чорне мереживо, що грало на світлі при кожному кроці.

​Вона застібнула ремінці витончених чорних туфель на високих підборах, узяла в руки клатч і раптом застигла перед відображенням.

​«Женю... Навіщо ти так стараєшся? — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, відчуваючи, як тремтять пальці. — Ви ж просто друзі. Для чого це все?»

​Відповіді не було. Вона лише нанесла краплю персикових парфумів на шию, заплющила очі від солодкого аромату й вирушила на виклик таксі.

​Біля входу до ресторану її чекав Роман. Він виглядав як ілюстрація з обкладинки: ідеально посаджений чорний костюм, зі свіжою стрижкою, легкою щетиною та... у тій самій білосніжній сорочці з широкими манжетами, яку вона пошила власними руками. Попри зовнішню впевненість, він легенько тремтів від хвилювання, постійно поправляючи годинник на зап'ясті.

​Таксі зупинилося. Двері відчинилися, і з салону спочатку граційно з'явилася точена жіноча ніжка у витонченій туфельці, а потім вийшла й сама Женя, поправляючи сукню.

​Роман застиг. Йому буквально відняло мову. Вона йшла до нього крізь вечірнє світло ліхтарів, наче витвір мистецтва. У його голові спалахнула тільки одна думка: «Вона просто нереальна... Як взагалі можна дивитися на неї й дихати рівно?»

​— Ти просто розкішна сьогодні… мову відбирає, — мовив він із м'якою усмішкою, опускаючи палаючий погляд на її губи й подаючи руку.

​— Дякую, — усміхнулася Женя, трохи зніяковіло, та приймаючи його долоню. — Ти теж виглядаєш дуже солідно. Та й сорочка, дивлюся, тобі підійшла.

​— Ну ще б пак! Вона ж від найкращого кутюр’є, — галантно подав він їй лікоть, злегка підморгнувши. — Дозвольте провести вас, пані.

​Женя тихо засміялася від його легкого жарту, напруга перших секунд розвіялася, і вони разом попрямували до входу в ресторан.

***

​Вечір у затишній напівтемряві ресторану минув як на одному подиху. На столі мерехтіло полум'я свічки, відбиваючись у келихах з глибоким червоним вином.

​Поправляючи манжети сорочки, Роман із щирою усмішкою похитав головою:

​— Знаєш, я досі в шоці. Коли ти закликала мене в обід на «п'ять хвилин», я й гадки не мав, що відбувається. Чесно кажучи, стоячи тоді в майстерні, почувався якимось піддослідним кроликом, якого розбирають на запчастини, — сміючись, кинув він.

​— Ну, знаєш! — спалахнула Женя, грайливо зводячи брови. — Як я мала виміряти твої широкі плечі? Між іншим, створювати щось власне мені приносить кайф.

​— І це найбільше вражає... — його голос раптом потеплішав, а погляд став глибшим. — Серйозно, Женю, я вражений, що ти запам'ятала дату мого дня народження з тієї нашої розмови на балконі, та ще й пошила все з нуля... Мені ніхто й ніколи не робив нічого подібного.

​Женя злегка знітилася від його відвертості, ховаючи рум'янець на обличчі за келихом вина:

​— Мені просто хотілося зробити щось приємне. Ти ж мене врятував тоді з тими коробками й переїздом. Це була своєрідна компенсація.

​— Ого, яка стратегія, — усміхнувся Роман, грайливо звузивши очі. — Треба буде частіше допомагати тобі, якщо за це дарують такі шедеври.

​Він із непідробним захопленням почав розпитувати її про саму роботу, викрійки, складність тканини й створення ескізів. Роман слухав її так уважно, ніби її розповідь була найважливішою у світі. Женя ж, відкинувши ніяковість, розказувала про нюанси сатину та вередливих клієнтів. За розмовою вони торкнулися й особистого: виявилося, що йому тридцять два роки, а їй — двадцять п'ять. З кожним ковтком вина напруга між ними танула, залишаючи лише солодке, небезпечне тепло.

​Оскільки обоє пили вино, назад вони поверталися на таксі. На задньому сидінні панувала суцільна електрика. За вікном миготіли вогні міста, а в салоні лунала тиха музика.

​— Знаєш, — м'яко промовив Роман, порушуючи тишу й повертаючись до неї, — у нашому житті взагалі дуже мало людей, з якими можна ось так просто мовчати й говорити про все на світі. Коли відчуваєш, що ваші погляди й вайб збігаються на всі сто... Це рідкість. Мені здається, це справжня розкіш — знайти «свою» людину.

​У цю мить він повільно простягнув руку й невагомо, дуже ніжно накрив її долоню своєю. Його пальці були гарячими й впевненими.

​Женя затамувала подих. Його слова відгукнулися десь глибоко всередині пекучим теплом. Вона повільно повернула голову й подивилася йому прямо в очі, часто моргаючи від вихру емоцій.

​Роман перехопив цей її розгублений, сполоханий погляд, ніби прочитав у ньому переляк, і одразу м'яко забрав руку. Він повернувся до вікна й далі дивився на місто так невимушено, ніби нічого й не сталося. Але в повітрі між ними вже висіла така густа напруга, що дихати ставало важко.

​Таксі зупинилося під її будинком. Роман розплатився, вийшов першим і подав їй руку.

​Він провів її до самого під'їзду. Зупинившись під тьмяним світлом ліхтаря, Роман м'яко, але впевнено взяв її тендітні долоні у свої.

​— Дякую тобі за цей вечір, Женю. Він був прекрасним. Я так давно не почувався по-справжньому класно й живо...

​Женя намагалася щось відповісти, усміхнутися, сказати стандартну ввічливу фразу, але його палаючий погляд плутав усі думки. Повітря між ними вибухнуло, усередині в обох кипів справжній вир.

​І Роман не втримався.