Розділ 11. ЗА ПРАВИЛАМИ ВИГАДАНОЇ ДРУЖБИ

Коли Роман повернувся до клініки з паперовим пакетом у руках, Юлія стояла біля рецепції. Вона вже якийсь час спостерігала з вікна за тією дівчиною на вулиці й просто не могла втримати цікавості.

​— Романе, а хто це до тебе приходив? — з награною невимушеністю запитала вона, навмисно провівши поглядом по пакунку. — Ви так швидко поспілкувалися...

​— Це моя пацієнтка, — спокійно відповів Роман, навіть не зупиняючись біля стійки. — Вона була поруч і просто заскочила за рекомендаціями.

​Він давно помічав, що подобається Юлії, але ніколи не давав їй жодного приводу для надії. Усі її спроби флірту залишалися непоміченими. Роман взагалі вважав себе стриманим і холодним чоловіком, але зараз, після появи Жені, остаточно усвідомив: до жодної жінки у своєму житті він не відчував нічого подібного.

​Залишившись у кабінеті наодинці, Роман повільно підійшов до пакунка. Усередині лежала ідеально випрасувана, сніжно-біла сорочка з вишуканими широкими манжетами, а поруч — лаконічні сріблясті запонки. Він провів пальцями по шовковистій тканині сатину, пригадуючи її гарячі дотики, персиковий аромат і трепетні пальці, що знімали з нього мірки.

​Роман не міг повірити, наскільки Женя уважна та чуттєва. Серце, яке останні роки мовчало, зараз калатало як божевільне, підказуючи: він не помилився. Невже в цьому світі справді бувають такі дівчата?

​Увечері Роман зібрався в пабі зі своїми трьома найближчими друзями-колегами. Навколо вирувало гамірне нічне життя, лунала музика, а на столі стояв міцний алкоголь. Хлопці піднімали келихи за його здоров'я, але Роману зовсім не хотілося ані напиватися, ані розважатися, ані тим більше звертати увагу на дівчат за сусідніми столиками.

​Один із друзів,Максим, помітивши його відсутній погляд і те, як Роман уже вп'яте за вечір просто крутить у руках келих, штовхнув його ліктем у плече:

​— Ромо, ти взагалі з нами? Ти якийсь надто замислений сьогодні. З тобою все ок? День народження все-таки, а ти сидиш, наче на складній операції!

​— Та ні, хлопці, усе чітко, — посміхнувся Роман, роблячи ковток. — Просто день був важким, замахався на роботі.

​— Ага, розказуй! — засміявся другий друг,Влад, перезираючись із рештою. — Складна робота в нього! Ти або старієш і мрієш просто виспатися, або... показуй, хто вона! Бо чуваки з таким виразом обличчя дивляться тільки тоді, коли встрягли по самі вуха.

​— Та ну вас, — м'яко відмахнувся Роман, але щоки мимоволі обпекло теплом. — Та ви ж розумієте: роки, не молодію.

​Вони сміялися й жартували далі, але насправді на нього чекала вона — та сама сорочка. Йому не терпілося залишитися наодинці зі своїми думками.

***

​Близько опівночі у своїй тихій квартирі Роман стояв біля дзеркала. Сорочка сиділа на ньому бездоганно — кожна лінія повторювала контури його тіла, підкреслюючи плечі, а широкі манжети додавали особливої витонченості.

​Він узяв телефон. Пальці самі відкрили чат із Женею. Він хотів написати їй усе: як божеволіє від її аромату, як мріє обійняти, як не може викинути її з голови ані на секунду. Якби було можна, він би назавжди стер слово «дружба» з їхнього лексикону. Але він згадав її розгублений погляд у кав'ярні й розумів: він не звір, щоб думати лише про свої бажання та тиснути на дівчину, яка тільки-но вибралася з болючих стосунків.

​Зітхнувши, він набрав повідомлення:

​«Женю, сорочка просто ідеальна. Вона сидить так, ніби ти знаєш моє тіло краще за мене самого. Дякую тобі ще раз. Я навіть не очікував, що така випадкова зустріч у клініці подарує мені таку дивовижну подругу, як ти».

​Натиснувши «відправити», Роман відклав телефон і заплющив очі. Пересилювати себе було важко, але позбутися думок про неї він уже не міг. Та й, чесно кажучи, зовсім не хотів.

​У цей час Женя лежала у своєму ліжку, тримаючи телефон у руках. Вона весь вечір чекала від нього хоча б короткого повідомлення, хоч і суворо карала себе за це очікування.

​«Женю, схаменися! — подумки гримала вона на себе, дивлячись у темну стелю. — Подумаєш, сорочка... Таких безліч».

​Але перед очима знову й знову виринала та картина в майстерні. Вона пам'ятала кожен момент: як знімала мірки, як її пальці легенько торкалися його шкіри, як у повітрі витав його чоловічий парфум із дражливими нотками цитруса... І ті дві родимки. Ті дві злощасні родимки на щоці, які не давали їй спокою.

​«Ти знову себе закопуєш, — суворо шепотіла вона собі, притискаючи долоні до палаючих щік. — Ніяких почуттів! Тільки самореалізація, спортзал, робота та власний спокій. Тобі досить болю».

​Коли о дванадцятій екран телефону нарешті спалахнув і на ньому з'явилося сповіщення від Романа, її серце зробило божевільний переворот. Вона жадібно перечитала кожне слово, зачепившись поглядом за слово «подруга». З одного боку, це принесло полегшення, а з іншого — боляче закололо десь під ребрами.

​Тремтячими пальцями, змушуючи себе тримати захисну маску й легку іронію, вона набрала коротку відповідь:

​«Ще раз зі святом тебе, мій стоматолог-рятівник 😉 Добре, що сорочка підійшла! Надобраніч».

​Відклавши телефон на тумбочку, Женя згорнулася калачиком під ковдрою. Обоє вони цього вечора заснули з однаковим душевним трепетом, ховаючись за правилами «дружби», які самі ж і вигадали.