Розділ 7. ДОРОГА У НОВЕ ЖИТТЯ

У салоні машини панувала приємна тиша, яку порушував лише тихий гуркіт двигуна. Роман впевнено тримав кермо, але через кілька хвилин їзди не втримався, повернув голову й з посмішкою подивився на Женю:

​— Чесно? Я вражений. Те, як ти з ним розмовляла… Це було дуже сильно і з величезною гідністю. Я ледь стримав бажання аплодувати.

​— Дякую, — Женя злегка усміхнулася, дивлячись у вікно. — Мені самій здавалося, що я зараз знепритомнію від хвилювання. Але я просто зрозуміла, що більше не дозволю з собою так поводитися.

​Роман допоміг занести всі коробки на п'ятий поверх нової затишної квартири. Вона щиро подякувала йому за допомогу та таку цінну підтримку. Йому хотілося б ще хоч на мить залишитися поруч, але на нього чекали власні справи та підготовка до робочого тижня. Попрощавшись і домовившись залишатися на зв'язку, він пішов.

​Коли за Романом зачинилися двері, нова квартира зустріла Женю чужим запахом — сумішшю свіжої фарби й чужого життя. На коробках, що стояли посеред кімнати, повільно осідав тихий вечір.

​З фінансами проблем не було — робота в майстерні давала впевненість, що на оренду й життя вона заробить завжди. Але фінанси — це лише цифри. А от як жити самій?

​Женя сіла на край дивана, охопивши плечі руками, та спіймала себе на дивній думці: вона зовсім не вміла жити для себе. Уся її попередня рутина будувалася на турботі про когось. Приготувати вечерю, перевірити, чи згадав він про важливу зустріч, підлаштувати свій графік під чужий. Це було її звичним станом — бігти, допомагати, закривати собою всі дірки й переживати за двох. А зараз довкола була тиша. Порожня, дзвінка тиша, у якій не було про кого дбати, крім себе.

​Вона дивилася на коробку з посудом і відчувала, як її накриває гіркий жаль. Не за самими стосунками, ні. За витраченими роками. За тим величезним ресурсом, який вона без залишку виливала в людину, аж поки всередині просто все не перегоріло до попелу.

​І тут думки мимоволі повернулися до Романа.

​Вона згадала його погляд, його спокійну й впевнену присутність. Вперше за бозна-скільки років хтось подумав про її почуття. Не вона бігла рятувати, а хтось інший просто зупинився й звернув увагу на те, що відбувається у її душі. Перші кроки в її бік… Вона взагалі забула, як це виглядає.

​Та одразу ж за цією думкою прийшов сором. Пекло від самого спогаду про те, що вона розклеїлася перед ним. «Це просто звичайна жалість, — переконувала вона себе, нервово стискаючи пальці. — Йому просто стало шкода мене. Як соромно, що комусь довелося возитися зі мною, терпіти мій розібраний стан...»

​Вона встала, рішуче підійшла до першої коробки й розрізала скотч. Соромно чи ні, але назад дороги не було. Треба було вчитися жити заново.

​А далі Женю закрутив вир нового життя.

​Два тижні пролетіли як один день. Робота в ательє, розпакування речей, нарешті похід у спортзал, де вона завантажувала себе тренуваннями до сьомого поту, аби не залишати місця для сумних думок. Вона вчилася жити одна — і це відчуття свободи подобалося їй все більше.

​У Романа дні минали у схожому шаленому ритмі: лікування, консультації, документи.

​Щовечора, лягаючи до ліжка у своїх порожніх квартирах, вони обидва поринали в думки один про одного.

​«Яка ж вона справжня… — думав Роман, заклавши руки за голову й дивлячись у стелю. — Жодної награності. І як я взагалі допустив, що дівчина, яку я знаю кілька днів, не виходить у мене з голови?»

​«Він занадто хороший, щоб це було правдою, — шепотіла собі Женя, повертаючись на бік у новому ліжку. — Мені треба займатися собою, а не вигадувати казки. Він просто вихований чоловік, який проявив доброту. Не варто шукати там чогось більшого».

​Упродовж цих тижнів вони кілька разів списувалися. Короткими, стриманими повідомленнями: «Як зуб?», «Як переїзд?», «Усе добре, дякую». Згодом спілкування трохи затихло, звівшись майже нанівець.

​Роман переконував себе, що це був просто яскравий епізод у його житті. «Звичайна лікарська емпатія, просто збіг обставин», — казав він собі. Але минав час, а розмитий образ карих очей і її тихого голосу так і не зникав. Він зрозумів, що не здатен просто так це відпустити.

​У п'ятницю ввечері Женя отримала сповіщення в месенджері:

​«Привіт, Женю. Якщо ти вільна цими вихідними — хочу запропонувати дещо незвичне. Кава — це чудово, але я хочу показати тобі свою головну пристрасть. Запрошую покататися на машині. Без лікарських порад і розмов про минуле. Просто швидкість і повітря. Що скажеш?»

​Женя здивовано перечитала повідомлення. Вона ніколи в житті не відчувала справжньої пристрасті до швидкості й навіть трохи побоювалася її, але всередині щось підказувало: зараз час виходити з зони комфорту й відчути це життя на смак.

​Тремтячими пальцями вона набрала відповідь:

​«Привіт, Романе! Звучить трохи лячно, але я згодна».