Розділ 5. ЧАС ПОВЕРТАТИ СОБІ СЕБЕ

За пів години в двері подзвонили. Женя зробила глибокий вдих, приборкуючи раптовий трепет у грудях, та пішла відчиняти.

​На порозі стояв Роман. У чорних джинсах та обтягуючій чорній футболці, яка вигідно підкреслювала його підкачані плечі й спортивну статуру, він виглядав неймовірно привабливо. Але найголовніше — у руках він тримав пакет із фруктами та Kinder Bueno з білим шоколадом.

​Женя застигла, а всередині неї все стиснулося від дивного, майже дитячого захоплення. Чоловік, який зовсім її не знає, купив ту саму улюблену шоколадку, а той, з ким вона жила п'ять років, так і не зміг це запам'ятати. У ній раділа якась маленька, забута частина душі: «Невже він справді зачепив мене так швидко?..» Думати про якісь великі почуття було занадто рано, але всередині щось спалахнуло.

​Сама Женя була у звичайній домашній білій піжамі з шортами та майкою у дрібні плюшеві ведмедики. Худенька, тендітна, з розпущеним каштановим волоссям — поруч із високим і міцним Романом вона виглядала неймовірно мило.

​— Доброго вечора, — посміхнувся Роман, протягуючи пакет із солодощами. — Чув, що для відновлення сил після важких рішень потрібна глюкоза.

​Женя підняла на нього здивовані карі очі з легкою усмішкою:

​— Серйозно? І це каже лікар? Хіба стоматологи радять їсти солодке на ніч? — вона ледь чутно засміялася.

​— Ну, як стоматолог, я мав би це заборонити, — підхопив Роман, грайливо примруживши темні очі. — Але як чоловік, який бачить перед собою сумну дівчину, я роблю виняток із правил.

​— Дякую… Це правда дуже несподівано, — зніяковіла Женя.

​Вона пропустила його до квартири, де на підлозі вже стояли складені коробки, і трохи ніяковим голосом додала, намагаючись розбавити обстановку жартом:

​— Вибачте, що я вже другий день поспіль турбую вас і перетворюю ваші вихідні на рятувальну операцію. Але щиро дякую за вашу людяність.

​— За таку каву я готовий бути рятувальником щовихідних, — легко віджартувався Роман.

​Поки Женя поралась на кухні, де на плиті вже тихо закипала турка зі свіжозмеленою кавою, Роман сидів за столом й не зводив із неї очей. У його голові панував цілковитий хаос. Хіба так буває? Він, дорослий, прагматичний чоловік, який ніколи не вірив у «кохання з першого погляду», зараз не міг відвести погляду від дівчини в піжамі з ведмедиками. Він і досі не міг повірити в те, що відчуває, але вирішив мовчати — спинити цей момент і не квапити події.

​Коли кава була готова, вони перейшли на невеликий балкон. Там стояв маленький затишний диванчик просто біля панорамного вікна, за яким літнє небо повільно забарвлювалося в ніжно-рожеві та пурпурові відтінки липневого заходу сонця.

​Вони сіли поруч. Зробивши ковток терпкого напою, Женя відчула, що готова говорити. Не для того, щоб її пожаліли — ні, ця сторінка вже була перегорнута. Вона просто хотіла поділитися з людиною, яка була поруч у найважчий момент.

​— Мабуть, у вас купа питань... Взагалі якась дивна ситуація виходить, — Женя трохи зніяковіла й тихо додала: — Ой, вибачте, я постійно збиваюся.

​Роман м'яко усміхнувся, зробив ковток кави й подивився їй у очі:

​— А давай без «вибачте» і точно на «ти»? Мені здається, після вчорашнього вечора й сьогоднішньої кави ми це заслужили.

​Женя полегшено усміхнулася у відповідь і кивнула:

​— Давай. На «ти». Я й сама від себе в шоці, бо зазвичай ніколи б не наважилася ось так нахабно попросити людину про допомогу, ще й майже незнайому.

​Вона ненадовго замовкла, подивившись на вечірнє місто за вікном, і додала вже серйозніше, але зі стриманою гідністю:

​— Насправді все просто: сталася зрада. Пробачити таке я не зможу, та й не очікувала, що все закінчиться саме так. Але плакати й копирсатися в цьому не збираюся. Зберу речі, з'їду й усе почну заново. Я впораюся.

​Роман слухав її дуже уважно. Він не намагався розпитувати подробиці, поважаючи її кордони, лиш робив ковток кави й м'яко мовив:

​— Ти обов'язково впораєшся, Женю. Знаєш, життя різне. Це абсолютно нормальний процес, коли люди, з якими ми проходили певний відрізок шляху, в якийсь момент перестають нам підходити. Ми всі змінюємося, ростемо, і наші шляхи можуть розходитися. Іноді такі кардинальні зміни — це просто єдиний спосіб звільнити місце для чогось значно кращого.

​Женя тихо кивнула. У її душі від цих слів розлилося відчуття спокою та полегшення.

​Повільно наставала ніч. Перевтома, емоційне виснаження останніх двох днів та затишна атмосфера зробили своє. У якийсь момент Роман помітив, що Женя вже не відповідає. Вона безсило схилила голову й, навіть не усвідомлюючи цього, сперлася на міцне плече Романа і заснула.

​Роман завмер, боячись ворухнутися. Він послухав її рівне, спокійне дихання, м'яко усміхнувся й обережно, наче кришталеву вазу, підхопив її на руки. Переніс до спальні, поклав на ліжко й вкрив легким пледом.

​Залишати її одну в цій квартирі серед коробок йому не хотілося, та й їхати о другій ночі здавалося безглуздям. Не знімаючи одягу, Роман акуратно приліг поруч поверх пледа на самісінький край ліжка — абсолютно ненав'язливо, зберігаючи дистанцію.

​Він відкинув голову на подушку й задивився в темну стелю. Всередині панувала абсолютна нереальність того, що відбувалося. Це була настільки нестандартна ситуація для його завжди зібраного, розпланованого життя: він, дорослий чоловік, лежить у чужому ліжку, у напівпорожній квартирі серед упакованих коробок... А поруч спить дівчина, яку він знає лише другий день.

​Але дивно — вона більше не здавалася йому чужою. Усередині вирувало незрозуміле, але дуже тепле відчуття. «Що взагалі зі мною відбувається?..» — поставив він собі питання у тиші темної кімнати і, так і не знайшовши раціональної відповіді, поринув у сон.