Розділ 4. КРОК У НОВЕ ЗАВТРА

Яскраве липневе сонце пробивалося крізь штори, заливаючи кімнату теплим світлом. Женя розплющила очі й на кілька секунд застигла, дивлячись у стелю. Скроні тупо поболювали після нічних сліз, а всередині панувала дивна, дзвінка тиша.

​Вона усвідомила: все, що сталося вчора — не страшний сон. Це її нова реальність. І як же добре, що сьогодні субота. Попереду було безліч справ.

​Женя дістала телефон. Близьких подруг у чужому місті у неї практично не було, але вона згадала про Аліну. Вони познайомилися пів року тому в кав'ярні, коли в Аліни не проходила оплата карткою, а готівки не виявилося, і Женя просто виручила незнайомку. З того часу вони іноді листувалися й кілька разів бачилися.

​Женя набрала її номер і, збираючись із силами, стисло розповіла про зраду Дмитра та про те, що їй терміново потрібно з’їхати.

​— Боже, Женю... Мені так шкода! — бідкалася Аліна у слухавку. — Хоча, чесно? Я ще з твоїх відповідей помічала, що він просто користується тобою і твоєю добротою. Сволота, що ще сказати! Я б уже бігла до тебе з коробками, але ти забула? Я ж зараз у бабусі в селі за триста кілометрів! Повернуся тільки в понеділок... Чим я можу допомогти дистанційно?

​— Нічого, Алінка, дякую за підтримку. Головне — я вирішила це закінчити, — тихо відповіла Женя, злегка усміхнувшись.

​Паралельно вона подзвонила хазяйці квартири, попередивши про терміновий виїзд, знайшла непоганий варіант житла в інтернеті, домовилася про перегляд і взялася пакувати речі.

​Кожна складена сукня, кожна чашка чи книга витягували на поверхню спогади. Вона плакала, згадуючи п'ять років свого життя: і хороші моменти, яких теж було чимало, і ті гіркі вечори, коли почувалася самотньою поруч із людиною, яку кохала. Але під час пакування валіз у ній щось остаточно надломилося й перегоріло.

​«Годі, — твердо сказала собі Женя, витираючи щоку. — З мене досить. Жодних більше стосунків, жодних чоловіків, задля яких треба переступати через себе».

​Вона вирішила, що зараз час для себе. Час зайнятися власною самореалізацією, роботою, піти в спортзал і нарешті долікувати зуби.

​При думці про зуби всередині щось клацнуло. Женя згадала вчорашній вечір. Роман... Їй же треба йти до нього ще не один раз. «А може, змінити лікаря? — промайнула перелякана думка. — Щоб не відчувати цієї ніяковості... Ні, це буде дитячим садком. Роман був надзвичайно вихованою, доброю людиною, він підтримав мене у важкий момент. Не варто бути черствою й тікати».

​Тим часом у клініці день Романа минав зовсім не так, як зазвичай. Незважаючи на суботу, у нього був щільний графік, але він почувався ніби не на своєму місці.

​Між прийомами пацієнтів він зловив себе на тому, що вже вкотре перевіряє телефон. Він чекав, що вона зателефонує або хоча б напише коротке «все в порядку». Водночас Роман намагався силою думки відігнати ці спогади. «Що за юнацькі фантазії? — дратувався він на самого себе. — Вона доросла дівчина зі своїми проблемами. Можливо, я просто виснажився за тиждень, ось і розпереживався через звичайну пацієнтку...»

​Але в пам'яті все одно виринали її великі карі очі, повні болю, і те, як вона стиснула його руку біля під'їзду.

​Ближче до вечора Женя закінчила пакувати останні коробки. Вона вже зустрілася з власником нової квартири, підписала договір і була готова забрати речі. З'їхати можна було й завтра вранці, але залишатися тут більше не було жодного сенсу. Вона хотіла витягнути себе з того емоційного дна, у якому перебувала роками.

​Але виникла суто побутова проблема: як перевезти всі ці валізи й коробки самій?

​Згадка про Аліну, яка була далеко, і відсутність інших знайомих змусили її замислитися. На думку раптом спав Роман. «А що, як попросити його?» — промайнула думка, але Женя одразу ж злякалася власної нахабності. Її вічна невпевненість у собі заговорила на повний голос: «Хто ти така, щоб вантажити чужу людину своїми проблемами? Він лікар, а не вантажник».

​Проте бажання віддячити йому за вчорашній порятунок і відсутність інших варіантів виявилися сильнішими. Тепер, у здоровому глузді, а не на тлі паніки й сліз, вона хотіла показати йому, що вона не просто «заплакана дівчинка», а вдячна й самостійна людина.

​Тремтячими пальцями Женя дістала той самий листочок із рекомендаціями, набрала збережений номер і натиснула виклик.

​Після трьох гудків у слухавці пролунав той самий оксамитовий, спокійний голос:

​— Алло?

​— Доброго вечора, Романе, — Женя намагалась, щоб її голос звучав рівно. — Це Євгенія… вчорашня пацієнтка.

​На іншому кінці слухавки настала коротка пауза, а потім Роман ледь помітно видихнув, і в його голосі з'явилася тепла посмішка:

​— Доброго вечора, Євгеніє. Як почувається ваш зуб?

​— З зубом усе чудово, дякую, — Женя усміхнулася у відповідь, хоча її серце калатало десь у горлі. — Я… я дзвоню, щоб подякувати за вчорашній вечір. Ви мені дуже допомогли. І я б хотіла запросити вас на каву до себе. Тобто… не зовсім так, — вона трішки зніяковіла, заплутавшись у словах. — Я сьогодні збираю речі й переїжджаю. Якщо у вас є час і бажання, заходьте на чашку кави. А якщо зможете допомогти з кількома коробками… я буду безмежно вдячна. Але тільки якщо ви вільні!

​Роман на мить замовк, не вірячи своїм вухам. Усі його спроби викинути її з голови розпалися за одну секунду.

​— Чекаю номер квартири, Євгеніє, — м'яко мовив він. — Буду у вас через пів години.