Розділ 3. ТЕРАПІЯ КАВОЮ

Липневий вечір повільно опускався на місто. Душна денна спека змінилася приємною прохолодою, а небо за вікном забарвилося у глибокий темно-синій колір.

​Женя чекала біля входу до клініки, нерівно переступаючи з ноги на ногу. На ній була легка чорна літня сукня у дрібну білу квіточку, яка м'яко підкреслювала її точену фігуру. Каштанове волосся спадало нижче лопаток, і його злегка колихав теплий липневий вітерець. Вона досі почувалася дивно й розгублено. Чому вона взагалі залишилася?

​Двері клініки відчинилися, і вийшов Роман. Без медичної форми він виглядав інакше: високий, у стильних класичних штанах і білій майці-поло, яка вигідно підкреслювала його підкачену статуру. Коротка стрижка, акуратна щетина та дві маленькі родимки на лівій щоці додавали його обличчю особливого шарму.

​Його темні очі одразу знайшли Женю в сутінках.

​— Не втомилися чекати? — м'яко запитав він, підходячи ближче.

​— Ні, що ви… Все добре, — тихо відповіла вона, опустивши карі очі.

​Вони пройшли буквально п'ятдесят метрів до невеликої затишної кав'ярні. Усередині панувала напівтемрява, а на столиках горіли маленькі свічки. Роман провів її до найдальшого куточка біля великого панорамного вікна.

​Офіціант підійшов до їхнього столика.

​— Чорну каву, будь ласка. Без цукру і без молока, — сказав Роман і подивився на Женю. — А вам?

​— А мені... чорну каву. Тільки з холодним молоком, будь ласка, — тихо мовила Женя.

​Роман злегка підняв брову, а в кутиках його темних очей з'явилися теплі зморшки:

​— Оцінив! Правила гігієни дотримано. Але чорна кава з холодним молоком після важкого дня — усе одно сміливий вибір. Зазвичай після стресу замовляють щось солодке.

​— Я просто обожнюю звичайну чорну каву, але оскільки гарячого зараз не можна, то довелося імпровізувати.

​Женя крутила в руках паперову серветку, почуваючись не у своїй тарілці. Вона з дитинства не вважала себе красунею. Звикла бути «непомітною», зручною, сірою мишкою. А після того, що сталося пару годин тому в її власній спальні, самооцінка й зовсім впала на саме дно.

​«Він просто пожалів мене, — думала Женя, не наважуючись підвести погляд. — Побачив заплакану пацієнтку й вирішив проявити лікарську етику. Жалість — і нічого більше».

​— Євгеніє, — перебив її думки оксамитовий голос Романа. Він трохи нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. — Ви зараз сидите й намагаєтеся вгадати, навіщо я вас сюди запросив, правда?

​Женя здригнулася від такої прямоти. Вона підняла на нього свої великі карі очі, в яких відбивалося полум'я свічки:

​— Чесно? Так, — визнала вона, злегка стиснувши губи. — Я... я вдячна вам за турботу, але правда, не варто було витрачати свій час. Я розумію, що розплакалася в кріслі й зіпсувала вам кінець робочого дня. Ви, мабуть, просто злякалися за мій стан і вирішили пересвідчитися, що я не впаду десь на вулиці. Жалість — це мило з вашого боку, але…

​— Жалість? — Роман злегка підняв брову, а на його губах з'явилася тонка посмішка. — Ви справді вважаєте, що я кличу всіх заплаканих пацієнтів на каву після зміни?

​— Ну… а що це тоді? Ми навіть не знайомі.

​Роман дивився на неї уважно, не відводячи погляду. Він бачив її глибоку непевність у собі та той міцний панцир, яким вона намагалася захиститися від світу.

​— Скажімо так, Євгеніє, — повільно мовив він, коли офіціант поставив напої. — Як лікар, я щодня бачу десятки людей. Але я вмію відрізняти людський біль від звичайного капризу. Я покликав вас сюди не для того, щоб грати в «психолога» чи жаліти. А тому, що бачити, як дівчина з такими гарними очима тримає все в собі й іде в нікуди у вечірньому місті — це неправильно. Мені просто захотілося, щоб ви хоча б на пів години зупинилися й упевнилися, що цей день закінчиться спокійно.

​Женя опустила погляд на свою склянку.

​— Ви дуже спостережливі, Романе... — тихо мовила вона, стискаючи пальцями серветку. — Це дійсно... особисте. Просто сьогодні все зруйнувалося.

​Вона не вдавалася в деталі, але Романові й не потрібні були подробиці. Він бачив перед собою дівчину, яка намагається триматися і захищатися від усього світу.

​Коли кава була допита, Женя потягнулася до сумочки, щоб дістати гаманець. Вона звикла ні від кого не залежати й за все платити сама.

​Роман обережно, але впевнено зупинив її рух, поклавши свою долоню поруч на стіл:

​— Не потрібно, Євгеніє. Я запросив — я й розраховуюсь.

​— Ні, будь ласка, я сама… — швидко заперечила Женя, наче це було питання її безпеки.

​Роман ненадовго замовк. Його темні очі уважно вдивлялися у її стривожене обличчя, і в них прослизнув тонкий сум від розуміння:

​— З ким же ви жили всі ці роки, Євгеніє, що у вас досі в кожному слові лунає це «все сама»?

​Ці слова влучили просто в ціль. Женя завмерла, не знаючи, що відповісти. Сперечатися далі сил просто не було.

​— Ходімо, я підвезу вас. Вже пізно, а надворі збирається дощ, — мовив Роман, піднімаючись.

​Женя тихо кивнула. Погоджуватися на пропозицію підвезти від майже незнайомого чоловіка було абсолютно не в її характері — зазвичай вона була надто обережною. Але сьогодні, коли її світ розпався на шматочки, їй було вже абсолютно байдуже.

​Вона вирішила повернутися до квартири. Женя добре знала Дмитра: він був надто боягузливим і нерішучим, щоб залишитися там після того, що сталося.

​Коли вони сіли в його авто, з темно-сірого неба почали капати перші дрібні краплі дощу. Вони їхали мовчки. Женя сперлася головою на підголівник, дивилася в бічне скло і спостерігала, як краплі повільно стікають по склу, відбиваючи ліхтарі нічного міста. Роман нічого не питав — він лише зрідка кидав на неї уважні, теплі погляди, даючи їй простір побути з собою.

​Через особливості планування двору під'їхати просто до дверей було неможливо. Автомобіль зупинився метрів за двадцять від входу.

​— Я проведу вас, — сказав Роман.

​Женя лише мовчки кивнула на знак згоди.

​На ганку під'їзду, де тьмяно світив єдиний ліхтар, Женя повернулася, щоб попрощатися: