Десята глава

Ранок почався з дощу й холоду в домі. Я лежала в ліжку і прислухалася до мирного шуму за вікном. Вставати зовсім не хотілося. Я просто не знала, що далі робити. А усвідомлення всього хорошого, що сталося останнім часом просто вганяла в ступор. Напевне, правильно таки римляни говорили – роки, коханок і келихи вина …рахувати не потрібно. А коханка мало того, що була порахована, та ще й знаходилася в іншій кімнаті. І як же воно тільки усе бісить мене. І злість мене просто душила і ростки здорового глузду не пробивалися. І ніякого заспокоєння для того, щоб адекватно відреагувати на ситуацію, що склалася і близько не спостерігалося. Просто пекельна суміш злості, гніву, незадоволення й розчарування.

Шкода, що все життя не можна провести ховаючись в ліжкові і доведеться виповзати з мушлі і дивитись на зазнобу свого дорогоцінного чоловіка котрому мужності забракло вийти з відносин.

Ну як там говориться, що ліпший спосіб справитися з неприємною ситуацією, зустрітися віч на віч і вирішити її.  Давай мила моя, вставай. Сонце підіймаємо, гори рушаємо …і якось і це переживемо. Я сильна, мужня і з усім справлюсь.  У мене все добре жива, здорова, люблю своїх близьких і вони люблять мене. Я все зможу. І підбадьорюючи себе я одягла джинси і теплу кофту і вийшла на кухню. Пахло їжею, Таня готувала, а Богдана не спостерігалося довкола.

– Доброго ранку! Сподіваюсь про Катерину Медичі ти нічого не знаєш. – не втрималась від шпильки я.

– Це ж ваш дім, мою сумку перетрусив ваш Богдан і він же забрав мій телефон, сумніваюсь, що у мене вийде чимось вас отруїти. – в її голосі дзвеніла образа. І акцент на тому, що Богдан саме мій було тяжко не помітити.

– Туше. Отже я правильно пам’ятаю, що ти розумненька.

– Дякую. Про вас також правда, що ви можете вести себе грубо, що у вас своєрідне почуття гумору і що ви егоцентричні.

– Доброго ранку! – від голосу Богдана ми здригнулись.

Я від несподіванки, а вона просто його боїться, бо всю її браваду, як рукою зняло.

– Ти в ньому щось бачиш добре?  Щось змінилося? Чи може ми можемо вийти з підпілля? – колючим тоном запитала я.

– Стан Олега стабільний. Хто в нього стріляв не відомо. – тягучим голосом відповів він не зважаючи на мій сарказм.

А я пройшла до холодильника, дістала хліб, ковбасу і сир і зайнялась бутербродом. Заодно і чайник на каву ввімкнула. Богдан і Таня не зводили з мене очей, а мені вкрай хотілося бути подалі від них усіх. Я сиділа і жувала, запиваючи чорною, міцною кавою, а так хотілося послати все до біса і своє життя туди ж. Н–да, з таким настроєм зранку в лікарню до психіатра. А ще мене дратувала Таня. У ній все було добре, занадто добре для цього життя, а я була зайва. Гидота.  Вона його любить….він її любить…а мене ніхто не любить і я сиджу на кухні в нападі садомазохізму.

Богдана, моя внутрішня боротьба за світле в мені, явно напружувала. Він мовчав й тільки красномовно буравив мене поглядом.

– Що в тебе на плиті? – запитала я Таню.

– Голубці.

– Просто казково. Насипай. – махнула я рукою.

Вона швидко положила на стіл три тарілки. На яких лежали пузаті голубці политі сметаною.

– Я таки застрілюсь від недосконалості. – пробурмотіла я, а Таня завмерла.

– Що ? – видихнула вона.

– В цю пору вранці я вже когось лінчую. Звичка. – знизала я плечима.

Вона виглядала розгублено.  А Богдан на свої голубці навіть не дивився.

– В домі немає щурячої отрути, а її сумку ти особисто перевіряв.

– Я не голодний. – відповів він.

А я демонстративно почала їсти голубці. Голубці були смачні. Та їжа вже не допомагала. Я відчувала, як хвиля шаленіння накочується на мене. Я вже скрипіла зубами. В мене тремтіли руки від бажання запустити тарілкою в стіну і змести все до бісової матері. Тому, я повільно відсунула тарілку й швидко вийшла на двір.

Я стояла і намагалася справитися з своїми емоціями, загнати їх знову назад. Та це все було трохи схоже на те, як намагатися погасити вогонь, роздмухуючи полум’я. В керуванні машини, щось уже вийшло з ладу й вона явно без гальм неслась з гори. Не було ні спокою, ні впевненості, ні сил. Навіть заради власного блага й комфорту я зараз не могла сама з собою домовитися.

– Ти в порядку? – Богдан стояв позаду мене.

– Не зачіпай мене зараз. Залиш мене одну – просипіла я.

– Збираєшся битися головою об стінку? – спокійно запитав він.

– Для початку я щось розіб’ю, потім застрілюсь…так краще.

– Ти дурню кажеш. – рявкнув він. – Може перестанеш себе жаліти і побиватися? Чорт тебе забирай. Ти не перша жінка на світі, яку зрадив чоловік і ти думаєш усі після  такого стріляються?

– Мені байдуже до всіх. – заволала я у відповідь. – Мене не цікавить, як живуть інші.

– В цьому вся і проблема, що тобі байдуже. Що тебе нічого не цікавить окрім твого дорогоцінного чоловіка.

– Не інакше як тому, що він і був частиною мого життя. Тринадцять років, я вважала, що у мене чудове життя, а все брехня. Чорт би все забрав. Залиш мене в спокою… не зачіпай мене.