Восьма глава

Життя в сліпу продовжувало мене бісити, але потрохи вщухла гострота і я вже менш болісно це почала приймати. Ціль. Потрібно було мати ціль в голові, щоб ставало легше жити. Робота заповнювала той довгий проміжок часу, коли думки перетворювалися в вир в’їдливих мошок, які безпечні поодинці, але чорною хмарою кружляли і гризли мене всередині дістаючи до голої кісти злоби. Чому, за що, навіщо й так до палючих роздумів про моє життя. Я не могла з цим змиритися і це прийняти, казилася, злилася і змушувала себе залишатися зовні безпристрасною, але де там, не завжди і всюди то виходило. Від перепадів мого настрою страждали всі, особливо ті, що не могли, як мені здавалося зрозуміло відповісти на мої прості і ясні запитання. Я напевне і виглядала, як бомба з механізмом, що рване невідомо коли і невідомо з яким радіусом дії, принаймні так відчувалося відношення оточуючих, вкрадливе і обережне. Зате на роздуми у мене часу було незліченно і в цьому плані увагу я приділяла всім. Тільки з Олегом, ми здається віддалялися все далі, у нас були миті близькості, але водночас він ставав для мене більш чужим чим було до того. Я ніяк не могла зрозуміти, що не так.  Так, між нами не було того шаленого кохання, було щось інше була якась схожість, задушевність, конгеніальність, ми йшли в одному напрямку і мали однаковий напрямок думок. Нам було комфортно і зручно разом. А тепер щось було не так, що виливалося в моє незадоволення і причини йому я не розуміла.

– Слухаю? – я відповіла на настирний дзвінок мого телефону.

– Ти не тільки сліпа, ти ще й дурна. Твій чоловік спить з своїм бухгалтером у тебе під носом. І вчора він був з нею. Насолоджуйся стерво, він з нею спить,бо вона молода, вродлива, а по вечорам повертається до тебе, сліпої, нещасної. Скрипить зубами, але лягає у ліжко з тобою…

Той голос з телефон дер моє життя на шматки. І я нарешті змогла тремтячими руками вимкнути телефон. 

У моїй голові все зашуміло і несподівано поплило перед очима я опустилась на підлогу, глухий голос продовжував звучати про те, що він спить з своїм бухгалтером і скрипить зубами….а перед очима усе плило.

– Майя Юріївна? Майя – мене тряхнув Богдан – Що сталося? Зараз…зараз.

Він підняв мене на руки, а я закрила очі і притулилася до нього, я чула як шалено у нього калатає серце, як він кричить, щоб усі відійшли в сторону і несе мене,  як опускає мене на сидіння.

– Зараз, зараз ми в лікарню. Тобі боляче? Де болить? Скажи хоч щось? – нервово випитував він.

І різко вирулив з стоянки і ми опинилися в вечірніх сутінках…я бачу…я сфокусувала зір…я бачила лобове скло, панель свої руки.  Це ошелешило. Я нервово хапала повітря, часто моргала й страшенно боялася, що все зараз минеться. Але мої руки набували чіткіших обрисів. Аж доки я не ввірувала, що я бачу я не могла від них відвести очей. Дике, несамовите полегшення пройшлось ураганом по кожній клітиночці тіла знісши страх й сумніви, залишивши по собі один захват. Я знову бачила. Я обережно повернулась до Богдана.

Брюнет, з цікавим розрізом схоже карих очей, мужнє підборіддя, прямий ніс, чуттєві губи, чорна водолазка. Я ніяк не могла відвести від нього очей.

– Що? Що з тобою? – його паніка була майже відчутною на смак. – Зараз. Ми їдемо в лікарню. Не мовчи скажи хоч щось?

– У тебе карі очі і темне волосся і чорна водолазка. – це все, що я змогла придумати.

Він не зрозумів. Вірніше не відразу зрозумів, бо в нього виник ошелешений вираз обличчя і він різко з’їхавши зупинив машину. Повернувся до мене заглядаючи мені в очі.

– Ти бачиш? – витріщався він на мене.

– Так – закивала я головою. – Спочатку все було розпливчастим, потім ставало все чіткішим і чіткішим – я засміялась від полегшення. – Тепер я бачу. Я бачу тебе, навіть розрізняю незвичайний відтінок твоїх очей. Ти навіть не уявляєш, що означає бачити.

Але він продовжував якось насторожено дивитися на мене.

– То це тому я тебе знайшов на підлозі? –  нахмурив він лоба.

За секунду все пронеслось шкереберть в моїй голові й я від споминів тяжко ковтнула. І ствердно кивнула головою.

– Й ти себе добре почуваєш? – все ще якось збентежено продовжував допитуватися він.

– Так! Все добре. Я не хочу в лікарню. Зі мною все добре. Мені в житті не було так чудово. – видихнула я.

–  Відвезти тебе додому? – запитав він.

Поправив своє волосся і потер руками лице.

– Ні! – занадто квапливо сказала я.

Він знову з підозрою на мене поглянув.

– Я хочу трішки побути на самоті. А ще краще поїсти і побути на самоті. Поїхали за місто, пам’ятаєш той ресторан, в якому я з Білопольським зустрічалася?

– Як скажеш. – та чомусь в його голосі я чула недовіру.

Нам виділили окремий будиночок. Я сиділа й розглядала Богдана, а він совався і нервував.

– Майя Юріївна, може досить мене вже розглядати. – якось жалібно прозвучало.

– Мені цікаво, як ти виглядаєш.

– І що? Моя зовнішність задовольнила твої естетичні вимоги? – похмуро глянув він на мене. 

Я розсміялася, а він образився.

– Я не хотіла. Просто я отримую таку насолоду дивлячись на стіл, на виделку, а ти звісно цікавіший. А ще я просто не можу відвести погляд від твоїх очей темно карі насиченого кольору з дивовижно довгими віями. Я навіть не уявляла, що мій охоронець такий харизматичний. –  розпиналася я.