Третя глава

Початок ранку був просто віддзеркаленням вчорашнього. Тільки цього разу я на себе щедро полила холодної води і хвилину беззвучно кричала. Уголос то було трохи лячно, бо зараз прибіжить Олег, а він і так уже щось заляканий по саму вершинку. Я, звісно, люблю свого чоловіка, але надто він вже наді мною труситься. Мені б радіти, а я чогось трохи не радію, а потім відчуваю докори сумління. І не розумію цього всього. Що в біса йде не так?

Світлана допомогла з одягом і вийшла, за нею зайшов Олег.

– Ти як? – запитав мене Олег обнімаючи.

– Нормально, як ще може бути. А ти як? – запитала його у відповідь, принюхавшись до нього. Пахло свіжість фруктово-пряною. Ніяк не могла зрозуміти мені це подобається чи ні.

– Хвилююсь за тебе.

– Поцілуй мене, – раптом попросила я.

Він обережно запустив руку мені у волосся, притягнув мою голову до себе. М’ятний аромат зубної пасти і легкий, майже невагомий поцілунок. Я поклала руку йому на груди. Провела по сорочці до беззахисної шиї. На немудру ласку він повівся, пробіглася пальцями по його підборіддю, дісталася м’яких губ, обвела їх обриси, потягнулася до нього. У моєму поцілунку й натяку на його легкість не було. Рідний запах, рідний дотик, я боляче прикусила йому губу, бо він тільки ойкнув, та не відсторонився. Немовби вибачаючись, з усією ніжністю закінчила поцілунок і відсторонилася від нього.

– Ого! – видихнув він. – Це було гаряче.

– Олегу, я тебе люблю. Ти розслабся трішки. Усе буде гаразд. Пам’ятаєш, я колись пропонувала розлучення… Тсс, – наперед випередила я його. – Не перебивай зараз мене. Якщо колись тобі стане обтяжливо зі мною… Давай ми просто розбіжимося.

– Майє, та що ти таке говориш?! Чому, Майє?! Чому ми повертаємося до цієї розмови зараз? – втомлено запитав він.

– Бо я не можу народити тобі дитину… А тепер я ще й сліпа, – холодно й спокійно сказала я.

– Мені не потрібна дитина. А з твоєю сліпотою до кінця ще неясно. Тому не верзи дурниць. І давай без трагедії зранку, без цих душевних драматичних страждань.

– От і не розводь їх, – усміхнулася я. – Я все сказала, і що люблю тебе, і що пропоную вибір.

– Я тебе теж люблю, – спокійно відповів він. – Я тебе почув і я з тобою.

– Сердишся? – уточнила я.

– Так, іноді ти мене виводиш із себе.

– Я знаю. Пробач. І якщо ти мені зараз заголосиш про психолога… пошлю до біса.

– Упізнаю свою дівчинку, – розсміявся він. – Насправді ти сьогодні більш жива, аніж за весь попередній місяць.

– А тобі трішки треба відпочити. Сходи з друзями на пиво.

– Угу! Тобто якщо я зустрінусь з друзями і нажеруся в нуль, ти мені й слова не скажеш? – з недовірою прозвучало.

– Анічичирк.

– Ну от, а ти кажеш розлучитись. Де я таку жінку ще знайду, яка червоний килимок стелить і дозволяє мені всілякі непотребства, – розсміявся він.

– Ти на мені одружений, а не ланцюгом прикутий. І я люблю, коли ти щасливий. А щодо непотребств, ти їх так рідко собі дозволяєш. Був би ти вжертий щодня, то була б проблема.

– Ну гаразд! Тоді я буду сьогодні пізно.

– Розважайся, – побажала я.

– Ти набери мене, якщо що. Добре?

– Добре, – легко погодилася я, розуміючи, що, напевне, його турбувати сьогодні не буду. – Проведи мене до моєї персональної няньки.

– Як тобі з Богданом, нормально?

– Міцної волі чолов’яга, – хмикнула я. – Нормально все.

– Тоді добре, пішли.

Олег узяв мене за руку й провів у вітальню, де чекав Богдан.

– Доброго ранку! Майя Юріївна! Олег Борисович! – стиха бринів його голос.

– Доброго ранку! – майже дружно відповіли ми з Олегом.

– Я готова. Поїхали.

Простягнула я руку. Богдан обережно взяв мене, провів і посадив у машину. З паском я справилася швидко.

– Якщо навіть ведмедів учать їздити на велосипеді, то й у мене скоро на ура все вийде, – похвалилася своїм досягненням.

– Ведмеді будуть вражені, що ви їх за приклад берете.

– Лиш би на користь. План нас сьогодні не різниться різноманіттям. Везете до офісу, я там виконую танець янгола над безоднею і їдемо додому.

– Це ви ангел? – неввічливо хмикнув він.

– Робочий день пережитий, ніхто не вмер…то таки так. А от якби я була бісівським кодлом, то премії б отримувала за загублені душі.

– Та у вас таргани в голові сверблять, – здивовано сказав він.

– Ну що знов не так?

– Ваш цинізм, сарказм і злоба…

– Може, під маскою грубою зовнішнього цинізму і насмішок приховується ніжний цинізмик і лагідні насмішечки.

– То хто вам таке сказав?

– Чорний гумор.

– Це коли спочатку смішно, а потім трошки стидно за те, що сміявся, – урочисто так продекламував він.