Друга глава

Ранок розпочався жахливо. Я перенюхала масу пляшечок перш ніж знайшла шампунь, з маскою для волосся було легше, але банка випала з рук і, звісно, я посковзнулася і боляче приложилася ліктем. Змії б удавилися від заздрощів, від знатного мого шипіння. З душу я вийшла майже ціла, бо всього ще разочок легенько ошпарила себе гарячою водою.

З одягом мені допомогла наша віддана домашня робітниця Світлана. Трикотажна сукня була найменшим злом, принаймні там не було варіантів, що блузка може розстебнутися чи спідниця перекрутитися. І я вже втомилася. Я почувалася невпевнено, та що там, я почувалася, як старшокласниця, яку перевели в нову школу. Навіть руки трохи тремтіли, коли я каву пила і слухала турботливе бурмотіння Світлани, унаслідок якого в мене склалося враження, що вона не на роботу допомагає мені зібратися, а як мінімум на війну зі всім всесвітнім злом, коли я буду озброєна лишень добрим словом.

Видихнула. Зусиллям волі всі вагання я загнала глибоко всередину, одягнула, як рицар обладунки, впевненість. Видихнула. Зібралася з мужністю. Світлана провела мене у вітальню, де я мала познайомитися з моєю персональною нянькою.

– Майє, – узяв мене за руку Олег. – Познайомся, це – Богдан.

Знайомив нас Олег, який трохи ніяково себе почував. Я простягнула руку.

– Дайте вашу руку, – попросила я.

Мою долонь обхопила міцна широка чоловіча рука, я її потисла.

– Приємно познайомитися, Богдан.

– Мені також, – низький і глибокий тембр голосу відразу змусив прислухатись до нього й оцінити його як приємний.

Від нього приємно пахло, аромат був трішки терпкий, з п’янкою сумішшю мандаринки, грейпфруту, коріандру й кедру. Мда, такий аромат був красивий, дорогий і органічний. Я усміхнулась думкам, що промайнули.

– Тоді, я думаю, не буде проблемою розпочати вже робочий день. Олегу, подай, будь ласка, мій телефон і сумку, – попросила я чоловіка.

Коли він передавав мені речі, я відчула, як його пальці ледь помітно тремтять. Схоже, він хвилювався. Мда, несолодко йому прийшлося зі мною.

– Добре, наш план на сьогодні. Зараз ми з вами, Богдане, в офіс, який знаходиться…

– Я знаю де знаходиться ваш офіс, – не дав мені закінчити Богдан. – Я вивчив усі маршрути й розташування вашого офісу.

– Гарно, – я сподіваюсь, що я мило усміхнулася. – Кілька годин на роботі і ви знову відвозите мене додому. Усе просто. Основне завдання – не дати мені вбитися самій. Хто б міг подумати, що цей світ – суцільна небезпека для сліпої, безпорадної жіночки.

– Майя! – трагічний шепіт Олега змусив скривитися.

– Хоч сарказм залиш мені… – закотила я очі. – Усе гаразд, жива, здорова – і то радість. Ну тоді не будемо тягнути кота за… хвіст, – похапцем замінила я слово, яке так і рвалося на волю.

– Добре. Гарного дня. І Майя, якщо щось піде не так, відразу набирай мене, – занепокоєно вмовляв мене Олег.

– Олегу, усе нормально. Я тебе люблю. Гарного тобі робочого дня. Богдане, поїхали, – попросила я.

– Тоді вашу руку… – попросив він, після чого обережно узяв мене, і ми пішли до машини.

– На чому ми з вами їдемо? – проявила я цікавість.

– Субару Форестер, – лаконічно відповів Богдан.

Він відчинив двері, і я навпомацки сіла. Довго не могла пристебнути пасок безпеки.

– Та бодай йому!!! – проричала я.

– Вам допомогти? – запитав Богдан, але руками мене не чіпав.

– Сама впораюсь, – огризнулася я.

З якоїсь спроби це в мене вийшло. І від свого запалу злості я навіть заскреготіла зубами. Видихнула. Відкинулася на сидіння. Може, заспокійливих попити? Тоді я буду сліпою і спокійною неміччю. Угу, бо сліпа стервоза якось жалюгідно виглядає. Схоже, я також хвилююсь більше, ніж думала. Зосередитися на роботі – це завжди допомагає не думати про темряву перед очима. Диявол, як же це важко.

– Май Юріївно, з вами все добре? – запитав Богдан.

Я змусила себе видати легку усмішку, він ще й спостережливий.

– Так, – легко сказала неправду я. Ще тільки копатися в мені невідомому охоронцю не вистачало.

Доїхали ми швидко. Схоже, обрав найоптимальніший шлях. Він зупинив машину.

– Ми приїхали, – сказав він.

Я почула, як він вийшов з машини. За хвилину дверці з моєї сторони відчинилися й він узяв мою руку та допоміг вийти. Зачинив дверці. Пілікнула сигналізація. Тримаючи мене за руку, він повів мене в будівлю.

– Доброго ранку, Майє Юріївно! – пролунав здивований голос охоронця.

– Доброго ранку! – легко усміхнулася я. – Богдане, ліфт направо, третій поверх, ліве крило, – віддала я вказівки й ми пішли далі.

Як тільки ми піднялись, здається, шум офісу затих, почувся шепіт і здивовані вигуки.

– Доброго ранку! – звично привіталася я до усіх. – Хороша новина – я повернулась, і погана новина – я повернулась і починаємо працювати.

– Доброго ранку! Майє Юріївно, я рада, що ви повернулись, – пролунав голос моєї секретарки.