29 Яна

Я почувалась і виглядала жахливо, тому вирішила, що на заняття в такому вигляді краще не йти.

Не хотілось, щоб з мене насміхались і тикали пальцями. Я вирішила, що зайду в кафе через дорогу, замовлю там каву і якийсь десерт та скористаюсь їхнім туалетом, щоб привести себе хоч трохи в порядок. А тоді вже поїду додому.

Я з усіх сил намагалась стримати сльози і не розревітись на очах у перехожих. Дуже мені не хотілось потрапити комусь із знайомих на очі в такому жалюгідному і жахливому вигляді.

- Яно, що з тобою сталося? - почувся поряд знайомий голос.

Подумки вилаявшись, я озирнулась і побачила свого колишнього однокласника,  який тепер був моїм однокурсником.

- Андрій... - розгублено промовила я.

- О, Скалко, бачу, що у тебе серйозні проблеми. Знову з кимось посварилася? - запитав Соколовський, роздивляючись мене.

- Можна сказати, що так, - важко зітхнувши, відповіла я.

- Давай я відвезу тебе додому, Яно. Куди ти в такому вигляді підеш? - промовив мажорик.

-Та я сама якось дістанусь, Андрію... Зараз вже перша пара розпочнеться...

- Оце я б ще через якусь пару переймався. Яно, ти не можеш в такому вигляді їхати в громадському транспорті. На тебе і так всі витріщаються. Сідай в машину. Я швиденько відвезу тебе додому і повернусь на заняття, - сказав Соколовський, накидаючи на мене свою куртку.

- Дякую, Соколовський, - промовила я і попрямувала до його автівки.

Не встигла я сісти в машину, як розревілась, наче якась дурепа прямо на очах у Андрія.

- Яно, ну чого ти? У всіх бувають погані дні. До речі, хто це з тобою зробив? - зайнявши місце водія, поцікавився хлопець.

- Моя одногрупниця Лілька і її пришелепкуваті подружки, - хлипаючи, відповіла я.

- Я знаю цих ненормальних... Коли повернусь в академію, то поговорю з тими навіженими дурепами. Мало їм не здасться, - розлючено промовив Андрій Соколовський.

- Не треба цього робити, Андрію. Ти і так мені дуже допоміг... Я сама з ними розберусь, - сказала я, витираючи сльози.

- Впізнаю свою сварливу однокласницю. Добре, Скалко, я не буду втручатись у ваші дівчачі розбірки, - посміхнувшись, сказав Соколовський.

- Ще раз дякую тобі за все, Андрію, - промовила я, поглянувши на хлопця.

- Дрібниці... Якщо тобі буде потрібна моя допомога, то звертайся. Я буду радий допомогти.

- Дякую... Буду мати це на увазі, - відповіла я, - дістаючи із сумки вологі серветки і дзеркальце, щоб хоч трохи привести себе до ладу.

- До речі, Янко, я чув про те, що ти залишилась на безлюдному острові разом із Назаром Гордієнком. Це правда?

- Так, правда, - важко, зітхнувши, відповіла я.

- І як ви там виживали? - поцікавився Андрій, поглянувши на мене.

- Звісно, що ми були в шоці і налякані, але змогли протриматись там кілька днів. Їли банани і смажили на вогні крабів.

- Ого, то вам було там не так вже й погано, - посміхнувшись, промовив Андрій.

- Так, все було нормально, - важко зітхнувши, відповіла я.